Жити з надією
На підлозі лежали «друзі» доньки. У холодильнику переважно було порожньо, грошей у неї не було — все забирала донька. Віра була ласкава лише в день її пенсії:
— Мамо, ось і пенсія твоя нагнала. Давай сюди. Зараз забіжу до крамниці, куплю смаколиків.
Та смаколики були у вигляді рідини у пляшках. Миттєво з’являлися друзі, і починалося бенкетування. Лідія вже звикла до свого розпорядку дня: лавка у дворі чи зупинка. Вдома телевізор не працював, та й як його дивитися, коли там веселощі.
Лідія помітила, що до їхнього під’їзду заселилися молоді сусіди — вона навіть бачила, що вони живуть на поверсі нижче. Обоє молоді й веселі, завжди щось базікають і сміються. Вони теж примітили літню жінку, що сиділа на лавці з сумним поглядом. Одного разу дівчина не витримала: вибігла винести сміття, а на зворотному шляху зупинилася.
— Доброго дня, я — Олеся, а як вас звати?
— Бабуся Ліда я, — сумно відповіла вона.
— Ходіть до нас, чаю вас почасту́ю, — раптом запропонувала Олеся. — Завжди тут сидите, я помічаю. А в мене там Вітя, мій чоловік, не хвилюйтесь, він теж буде радий.
Чомусь Лідія погодилася й покірно пішла за Олесею. У молодих була однокімнатна хата. Дівчина запросила її на кухню, ввімкнула чайник.
— Віть, у нас гості, — але він уже вийшов. — Знайомся, бабуся Ліда, наша сусідка.
— Доброго здоров’я. Вітя — чоловік цієї бешкетниці, — весело сказав він. — А я вас знаю, часто бачу.
Ніколи ще Лідії не було так добре, як того разу. Олеся розповіла:
— У мене мама рік тому померла від раку. А у Віті взагалі нікого немає, він виріс у дитбудинку. Тож ми раді з вами спілкуватися. Ви нагадуєте мені мою маму. Ні, не зовнішністю — вона була молодшою, але якимось внутрішнім теплом.
З того часу Лідія часто бувала у молодих сусідів. Так і зійшлися. Вітя не пам’ятав свою матір, виріс у дитбудинку, звідти й отримав цю квартиру. Ось і поспішив одружитися — дуже хотілося своєї родини. Була зима, і Лідія часто гостювала в Олесі з чоловіком, а потім йшла додому. Вони самі її запрошували, бо вже розуміли, яке у неї життя.
А коли на вулиці потеплішало, Лідія вирішила не зловживати гостинністю сусідів — у них свої справи, робота, да й хочеться погуляти, у кіно сходити. Тепер вона переважно сиділа на зупинці. Літом спекотно. На неї ніхто не звертав уваги — у людей метушня, хвилини на рахунку, усі поспішають.
Одного разу у спекотний день Лідії стало погано: закрутилася голова, і вона впала на зупинці. Хтось швидко викликав швидку. Прийшла до тями в лікарні, голова боліла, розплющила очі й побачила жовті стіни та сусідок по палаті.
— Значить, жива, — промайнуло в голові.
У палаті було четверо. Спільне перебування в лікарні швидко зближує людей. От і сусідки розпитували Лідію. Спочатку вона не розповідала про доньку, але потім все ж таки, зі сльозами, розказала свою історію.
Навіть про Олесю з Вітею згадала.
— Вони навіть не знають, де я, — гірко промовила Лідія.
Жвава Шура їй відповіла:
— Бабусю Лідо, не журіться. Ось прийде до мене мій Сашко, дасте їхню адресу — він миттю знайде й повідомить.
Так і сталося. Вже того ж дня після роботи прибігла зап
