Шуриха все за мене вирішила
— Що означає «вже домовились»? — голос Оксани тремтів від обурення. — З ким? Про що?
— Оксаночко, заспокойся, будь ласка, — Ганна Іванівна поправила окуляри й навмисно ковтнула чай із улюбленої чашки з волошками. — Хіба ж погано, що твоя донька вчитиметься у гарній школі?
— Тату, поясни їй нормально, — втрутився Богдан, але голос його був тихим, як завжди, коли справа стосувалася суперечок між жінкою й матір’ю.
— Що пояснювати? — Оксана обернулася до чоловіка. — Що твоя мати без мого відома записала Софійку до гімназії? Що сама їздила на співбесіду? Що вже внесла гроші за навчання?
— Оксанко, серденько, — Ганна Іванівна поставила чашку й склала руки на столі, — ти ж сама казала, що не знаєш, куди Софійку віддати. Металась, переживала. А тут така нагода трапилася.
— Яка нагода? Я нікого не просила!
— Моя подруга Олена Петрівна, пам’ятаєш її? Вона в управлінні освіти працює. Каже, у цій гімназії місця закінчуються, черга величезна. А тут якраз одне місце звільнилося.
Оксана притулилася до кухонної шафи й заплющила очі. Голова крутилася від злості й безсилля. Знову. Знову шуриха лізе в їхнє життя й приймає рішення за неї.
— І тобі не спало на думку запитати мене? — тихо промовила вона.
— А що тут питати? — Ганна Іванівна розвела руками. — Гарна школа, поряд з домом, програма посилена. Софійка у нас розумна дівчинка, впорається.
— Але це моя донька!
— І моя онука! — підвищила голос шуриха. — До речі, не забувай, хто її доглядав, поки ти на роботі пропадала. Хто з уроками сидів, хто до лікарні водив.
Оксана стиснула кулаки. Цей аргумент Ганна Іванівна використовувала щоразу, коли хотіла щось довести. Так, вона допомагала з онукою. Але хіба це давало їй право вирішувати за дитину?
— Богдане, може, справді варто було спочатку порадитися? — обережно вставив чоловік.
— З ким? З тобою? — шуриха подивилася на сина. — Ти ж сам нічого не вирішуєш. Весь час у своїх комп’ютерах. А час не чекає. Заяви до завтра приймають.
— А якщо я не хочу, щоб Софійка туди ходила?
— Чому не хочеш? — здивувалася шуриха. — Наведи хоча б одну розумну причину.
Оксана збентежилася. Причин у неї не було. Школа справді гарна, програма сильна, близько. Але справа була не в цьому.
— Я хотіла сама обрати школу для своєї дитини, — сказала вона.
— Ось і чудово. Тепер не треба мучитися вибором, — задоволено посміхнулася Ганна Іванівна. — Все вже вирішено.
У цю мить на кухню вбігла Софійка, розчіхрана й радісна.
— Мамо, а бабуся каже, що я буду вчитися у новій школі! Там форма гарна й басейн є!
Оксана подивилася на доньку, потім на шуриху. Ганна Іванівна встигла вже розповісти дитині про зміну школи.
— Софійко, а тобі подобається твоя школа? — запитала Оксана.
— Подобається, — знизала плечима дівчинка. — Але бабуся сказала, що у новій буде краще. Там французьку вчать, а не англійську.
— Ось бачиш, — тріумфально сказала Ганна Іванівна. — Дитина рада.
Оксана відчула, як усередині неї щось остаточно переломилося. Не перший місяць, не перший рік шуриха втручалася в їхні сімейні справи. Диктувала, що готувати на вечерю, який одяг купувати Софійці, куди їхати у відпустку. А Богдан мовчав. Завжди мовчав.
— Софійко, іди до себе, роби уроки, — сказала Оксана.
— Але мам…
— Іди, донечко. Дорослі розмовляють.
Дівчинка незадоволено скривилася, але пішла. Оксана дочекалася, поки стихнуть кроки в коридорі, і обернулася до шурихи.
— Ганно Іванівно, я хочу, щоб ви зрозуміли раз і назавжди. Це моя сім’я, моя дитина. І рішення приймаю я.
— Яка ти нервова стала, — похитала головою шуриха. — Раніше такою не була. Богданку, ти бачиш, як дружина з твоєю матір’ю розмовляє?
Богдан ніяково заворушився на стільці.
— Оксано, ну не кип’ятись так. Мама хотіла як краще.
— Як краще? — Оксана не могла повірити, що чоловік знову стає на бік матері. — Богдане, ти розумієш, що відбувається? Твоя мати вирішила за нас, де буде вчитися наша дитина!
— Що там такого, — махнула рукою Ганна Іванівна. — Школа відмінна, я все з’ясувала. Директор розумна жінка, вчителі досвідчені.
— А якби школа виявилася поганою? Якби я була категорично проти?
— Але ж не виявилася, — знизала плечима шуриха. — І ти не проти. Просто вперта.
Оксана підвелася. Сил сперечатися більше не було.
— Добре, — тихо сказала вона. — Нехай буде ця школа.
— Ось і розумниця, — зраділа Ганна Іванівна. — Побачиш, Софійка буде тобі вдячна.
—Оксана вийшла з квартири, відчуваючи, що нарешті зробила перший крок до свободи.
