— Що, вже і не згадуєш, коли бувала наприкінці місяця? — гучав навіть у стінах голос Марії Петрівни. Вона, зігнівши плечі, стояла поруч із столом, щоби їхні очі не миналися.
— Які гроші? — витримавши мовчанню, також спитала Тетяна, дивлячись на чашку, що тримала в руках.
— Не наодмін! — Марія Петрівна підняла руки з високим ліком, наче ще й зупинити її намагалася. — Я ж казала — тридцять тисяч подарувала! Може, мені, гадаєш, з цього безгризно жити? А таки не навіть віталися! Уже два роки, а думати про мене нікому!
Тетяна знизала плечима, нахилившись більше до чашки, щоб не зблиснути очима. У неї було свідоме бажання розсипати чай.
— Ви ж разом казали — “для родинного гніздечка”! Яка іще позичка?
— А що? — заходилася Марія Петрівна, щоб його підкорялася. — Нормальні люди не забувають про ті гроші! Ви ж вже в цілих самих квілках, а я? Я бачу, як дочки радються!
Михайло, що був у відпустці, глибко зітхнув, усвідомлюючи, що нарада знову набирає форми. Вони давно з Марією Петрівною зміцнили за собою традицію: кожен вихідний там, де свекрови, — гарячий суп.
— Якщо нічого, п دقано вмістити, то швидко чайце? — спохватилася Тетяна.
— Не впивайся! — з окреслим нецензурним мовчанням відрубувала Марія Петрівна. — Слухай, веснилка: треба з ремонтом поможеш. У мене кімната поривається. У вихідні прийдете, будемо дірки затягати.
— Ми вже… — почала Михайло, але Марія Петрівна встала зі столу, наче бур’янистий клопот від нього відлітали.
— Ніяким “уже”! — стрімко відрубувала вона, відкидаючи дверцята. — Він ще з мене сени спати не зніс! Щоб для українців жити!
В свою чергу, тимчасом Михайло вернувся з роботи — втомлений, з портфелем. Він пройшов до Тетяни, боячись ще й згадування.
— Привіт, татко для мене, — сказав він, видаючи їй немов сухуванець.
— Не вітаєшся? — пошепотіла Марія Петрівна, вже не обертаючись мимо Тетяни, але і не пояснюючи. — Я ж бо рада! Ви ж кімнату досі не поправили.
Тетяна і Михайло мовчки подивились одне на одного. У них була своя традиція: розмови про подібне відбувалися лише разом, і щоб не виділявся стрімокий розлад.
— Мамо, — сказав Михайло, боячись почати нову тряску, — ці вихідні мені вже віддані. Ми їдемо таткові на садибу.
— А мені не жкайте? — затріпала Марія Петрівна, наче гадала, що вона ще й мордочку не підчистила. — А ти по тещиві радий! Всі кімнати досі робити.
Тетяна і Михайло мовчки подивились одне на одного. У них була своя традиція: розмови про подібне відбувалися лише разом, і щоб не виділявся стрімокий розлад.
— Мамо, — сказав Михайло, боячись почати нову тряску, — ці вихідні мені вже віддані. Ми їдемо таткові на садибу.
— А мені не жкайте? — затріпала Марія Петрівна, наче гадала, що вона ще й мордочку не підчистила. — А ти по тещиві радий! Всі кімнати досі робити.
— Я, звісно, недавно…(помовчав)… не вишукую! — підстрибнув Михайло, але щоб взагалі що насправді відбувалося — ні про що.
— Ну так, — сказала Тетяна, наче все вже було вирішено. — Якщо мова про те, що це не подарунок — якби ми подумали?
— Ось! — радісно закричала Марія Петрівна. — Тепер все! В мене ще відлік є.
Вона дістала з кишені паперовий квадратик і торжественно для себе вирізала на столі.
— Що це? — здивовано зітхнув Михайло, глянувши на папір.
— Це — все, що я на вашу родину витратила! — сказала Марія Петрівна, щоб він схіпився. — Дивися: для тебе куртка — три тисячі, для Тетянки черевички — п’ять тисяч, посуд — два з половиною…
— Німа?! — зойкнув Михайло, не вірлячи власним очам. — Ти записуєш всі події?
— Я ж діяльна! — здивовано сказала Марія Петрівна. — Сьогодні я тобі допомагаю, завтра — він мені. Справедливість, чи що?
Тетяна відкинулася від столу, зрозумівши, що в їхній родині так нічого не робили. Папер не повинен бути основним в розподілі добродіїв.
— То так, — сказав Михайло, намагаючись зробити голос твердим. — Подарунки, бабуся, — це подарунки. Їх не повертають, і за них не працюють. Якщо хочеш, я поверну ті гроші, які ми брали. Але адже тільки про те. І ніякого скрипта.
Марія Петрівна поморгала розлюченим очима, зіграла папер і поставила назад в кишеню.
— Що ж, — сказала вона дрижучим голосом, — я старався… а ви…
— Мамо, — утомлено сказав Михайло, — давай спокійно все обговоримо.
— Ні! — Марія Петрівна різко встала, наче її поламало. — Я все вже зрозумів. Щоб до мого мінімуму всі повернули! А про ремонт — сама себе склею!
Вона з щоглом вийшла, настільки здригаючи відро на прощання, що спіткнулася.
Тетяна і Михайло мовчки поглянули одне на одного.
— Що тепер? — спитала Тетяна.
— Тепер — лічимо, скільки разів татко з вами говорити буде, — відповів Михайло, боячись самого думки.
І правда, телефон зазвенів через цілий місяць.
— Мишо, синку, — сказав голос батька, гнучкий від жалю. — Татко заплакав, каже, ви йому гроші не вернули!
— Пап, все не так, — сказав Михайло, включивши гучне дзвінок, щоб Тетяна почула. — Бабуся мовчить про свого гонора. Тепер хоче його з перевтомою.
— Еге? — в очах батька було більше здивування, ніж водночас. — Странно, я казав, що вона собі все уявила, щоб вам подарунок.
— То ж про те! Тепер ще жлобом бути треба.
— Мишо, бабуся вставала, — підігнув батько. — Не спиняти себе. Я з нею поговорю.
— Думаєш, — сказав Михайло. — Як у вас там з дітьми?
Вони ще трохи поговорили, і Мишко подивився на Тетяну.
— Всі так! — сказав він. — Вона грається, татко ще степлить.
Наступного дня Тетяна вернулася з роботи і знайшла пакет на стелі.
— Що це? — спитала від сусіда, що вийшов з ПК.
— А, це ваш бабуся принесла, — сказала вона. — Везіть собі. А вона тим, що не з нею — не знатимете.
Тетяна засмучено разом пакети занесла в квартиру. Всередині були нові обої, фарба, інструменти. З одного пакета випала записка: «Раз ви не хочете взяти бабусю серцем, то, може, це вас змусить подумати».
Коли Михайло йшла з роботи, Тетяна показала йому.
— Це вже за кордон, — сказав він. — Нам треба вклинитися з бабусею.
У суботу вони їхали на садибу, щоб допомогти. Вони завісили з воротом, як татко не міг застібнути вранці.
— Дякую, що приїхали, — сказав татко, коли все закінчилося. — Я би сам не зробив.
— Нічого, — сказала Тетяна, обнімаючи батька. — Це ж нормально — підтримувати просто.
— То я і ще! — скрикнула Марія Петрівна, веснилка з дверей. — А сину мертвому не діло — бабусю не залишати?
— Як ти тут?! — здивувався Мишко.
— Женюсь, я вже не знаю, — вигукувала Марія Петрівна, виволючи ще один список. — Це все, що я на тебе потратила. Кроватка, коляска, зимовий костюм…
— Бабуся, ти щоб насправді? — запитав Мишко, сам не пам’ятаючи, коли він був у такому здивуванні.
— Я ж інфляцію врахував! — скрикнула Марія Петрівна. — То, що двадцять років числилося, тепер в чотири рази більше.
Батько У Тетяни з матір’ю злякалися. В їхньому домі нічого не викликало погоди.
— Марія Петрівна, — осторонньо почала мати Тетяни, — але діти — це собі. Якщо не народили, то просто не бути.
— Ні! — сказала Марія Петрівна, глянувши на них, ненавидячи. — Я хочу, щоб вони винесли мені в кошторисі!
— Ми її звели, — сказав Михайло. — Не через те, що має, а через те, що хотіли.
Вечір був простий. Михайло відвез Отмону, а коли повернувся, довго стояв на підвіконні.
— Вона завжди така була? — осторонньо спитала Тетяна, сідаючи поруч.
— Не знаю, — сказав Мишко. — Мабуть, так. Просто не помічав. Або вона не казала. Наша родина завжди вважала, що треба підтримувати. Але я не думав, що вона всі гроші рахує…
У вечір він додому звіс пакет із друку. Всередині була історія грошових витрат на нього — від дитинства до весілля. В кінці був кілометр: 1 500 000 грн.
— Що тепер? — злякалося Тетяна. — Вона думає, що ми їй полтора мільйони позичили?
— Щоби, — сказав Мишко, — поговорю з татком. Це вже не жарт.
Телефон мамо не надав нічого нового. Марія Петрівна вже давно рахувала, але не казали про це. Все змінилося, коли її подруга сказала, що син їй купив квартиру “в дяку за навчання”.
— Бабуся тепер думає, що всі діти повинні взяти бабусю кошти, — пояснив батько. — Я намагався пояснити, що це не так, але вона закриться.
— Що нам тепер? — спитав Мишко.
— Не знаю, сину. — батько був відвертим. — Может, психолог зможе? Я їй пропонував, але відмовлялася.
На наступний день Марія Петрівна явилась йому з юристом. Кілька вимог вдалося подивитися:
— За лід, що як діти зосереджені, то можуть мати обов’язки перед батьками…
— Ага, — сказав Мишко, — але моя бабуся має готівку та пенсію!
— А коли їй не вистачає? — ввімішалася Марія Петрівна. — Я ж на вами жила, а тепер щоб коли короткий наперсток?
— Бабу, якщо не вистачає, ми можемо підтримувати, — сказав Мишко. — Але і підштовхувати не можемо!
— Це тільки початок, — сказав юрист. — Загальна втрата вставлених підходів…
— Знаєте, — не витримала Тетяна, — давайте залишимо нам ваші розрахунки. Ми поскаржимося нашому крім вас.
Після того, як лічені гості сіли, Мишко сидів біля вікна.
— Знаю, — нарешті сказав він, — я думав, що родина — це про любов. А ось, для бабусі — це нервова травма.
— Миш, може, вона просто зрозуміла, що не має рішення? — Як Тетяна спробувала знайти якесь формулювання.
— Можливо, — сказав Він. — Отже, вона сама відмовлялася, говорила, що зайнята.
— Мабуть, організувати сімейний сніданок? — запропонувала Тетяна. — Заберіть баби з них. Може, в неформальній обстановці все відмержиться?
Чудовою була ідея, але Марія Петрівна відмовилася приходити, дізнавшись, що там матері Тетяни.
— Ще що! — здивувалася вона дзвінком. — Вони мене осуджують, я це бачу. Гадають, що я погана мати.
— Ніхто тебе не осуджує, бабуся, — зітхнув Мишко. — Просто ми хотіли спокійно все обговорити.
— Обговорювати тут нічого! — сказала бабуся. — Лютий чи з суду.
Після розмови Мишко впав у депресію. Не спав добре, став недовірливим, а на роботі допустив важливу помилку, за яку його не суворо покарали.
— Так не може бути! — рішуче сказала Тетяна. — Я сама з бабусею поговорю.
— Ні, — вишепів Мишко. — Вона просто зворотне скаже, що ще й від тебе заздалека всі ми.
— А ми приїдемо папів, — не відступала Тетяна. — Він майже не вміє втручатися, але завжди на твоїй стороні.
Вони вирішили об’єднатися. Майже не вдома, а на нейтральній території — маленькому кафе біля дому Мишів.
Марія Петрівна прийшла з новим списком. Тепер там були не тільки гроші, а і час, який вона витратила на нього.
— Подивіться, — вона розвернула папір, — години годі з дитиною, годинки читання книжок — три тисячі, допомога з що — п’ять тисяч… Якщо все це в гроші за середньою ставкою години роботи дитячого саду…
— Марія, — тихо сказав її чоловік, — ти із гілки загріла. Які сади? Ти виховувала власного сина!
— А що такого? — відповіл Марія Петрівна. — Я могла б вже годинами працювати і також заробляти.
— А не повинна, — сказав батько. — Коли ми рішили мати дитину, ми обидва знати, нащо йдемо. Це був наш вибір. І син нічого нам не має за це.
— Зрадник! — Марія Петрівна встала зі столу. — Ви всі проти мене! Як така багато для вас зробила…
Вона пішла, а Тетяна і Мишко дивились на батька.
— Вибачте, — сказав він. Я не знаю, що на неї нашло. Недавно вона вже стала.
— Может, її к лікарю? — осторонньо зазначила Тетяна.
— Я думав, — сказав батько. — Але як вона умовиться? Вона вважає, що все в порядку.
Тиждень минув. Марія Петрівна не з’явилася. Тетяна і Мишко почали думати, що спокій прийде.
Але в п’ятницю знову викинули з свого підвального.
Від дверей виходила бабуся. Вона виглядала сумно, тримаючи пиріг.
— Можна зайти? — тихо спитала.
Мицьким мовчанням пропустив її. Тетяна вийшла з кухні.
— Я пиріг спекла, — сказала Марія Петрівна. — Ваш обілкуватий, з яблуками.
— Такий, — сказав Мишко, приймаючи з рук.
— Я… — знервовано зажмурився. — Я, наверху, геть позже. Ваш татко все мені пояснив. Він каже, що я змінюся і скоро вас зовсім втратлю.
— Добре, — сказала Тетяна. — Тому, що ми розв’яжемо те, що ми скликали. Але не тому, що повинні.
— І ще, — зажадала вона, — дивіться. Вона з вами свадьбу. Я дійсно — не позичку, а подарунок подала.
— Так, — сказала Тетяна. — Але, залишимо полегше. На нові ковдри з нами.
Марія Петрівна похитала головою.
— Правда? А як твоя жорсть? Не ще й від наявного плакату?
— Не буду, — похитала головою Тетяна. — Заодно й нових кольорів ополоснем!
Бабуся з об’єднанням зиркала і вперше за довгий час іскренньо.
— Знаюте, — сказала вона, — я тут подумала… А може, я до психолога зайду? Ваш татко говорють, що я стала не такою.
— Чудова ідея, — сказала Тетяна. — Я знаю гарного спеціаліста.
Вони пили чай із яблучним пирогом і говорили про погоду, плани на літо. Ніхто не викидав про зобов’язання.
Конечно, проблеми не зникли за один вечір. Марія Петрівна по-прежнему могла бути вимогливою. Іноді «забувала» про їхній розмові і знову намагалася про якісь зобов’язання. Але тепер Тетяна і Мишко знали, як реагувати: спокійно, але рішуче.
А бабусину кімнату вони вдвох відремонтували. Не тому, що були пов’язані, а тому, що сім’я — це про любов. Щоб іноді хтось про це забув.
