Телефон задзвенів на столі, показавши сповіщення зіцюмеди.
Моя свекруха, Ганна Миколаївна, опублікувала нове фото. «Насолоджуюсь єгипетським сонцем!» — свідчив підпис.
На знімку вона усміхалася з коктейлем на тлі моря. Я машинально збільшила фон. Біля води стояли двоє. Трохи розмиті, але знайомі.
Мій чоловік Андрій, який мав бути у «терміновій відрядці», обіймав мою сестру Олену. Вона сміялась, заплющивши очі. Його рука лежала на її талії так природно.
Світ не перевернувся. Повітря не стало густим. Я просто дивилась на екран, коли в голові складався пазл із дрібних деталей, які я ігнорувала.
Його «пізні наради». Її таємничий «хлопець», про якого вона мовчала. Його дратівливість, коли я брала його телефон.
Я зробила скрін. Обрізала світле обличчя свекрухи, залишивши головне. Надіслала фото Олені без коментарів.
Потім подзвонила чоловікові. Він відповів не одразу, на фоні — море й музика.
«Так, Ірко, привіт. Я на нараді, не зручно.»
«Як погода у відрядці? Не спекотно?» — запитала я рівно.
Він замовк.
«Нормально,» — відрубав. «Передзвоню.»
«Звісно, коли закінчиш своє ‘відрядження’,» — я усміхнулась у трубку.
Телефон знову задзвенів. Ганна Миколаївна. Мабуть, побачила мій коментар: «Яка краса! Передавайте привіт Андрію та Олені!»
Я відхилила дзвінок і відкрила банківський додаток. Наш спільний рахунок. Остання операція: «Ресторан ‘Пальміра’, Хургада. 2500 гривень. 15 хвилин тому».
За кілька кліків я відкрила новий рахунок і перевела всі гроші. Заблокувала спільну картку.
Тепер вони відпочивали за свій рахунок. Якщо він у них був.
Не минуло й десяти хвилин, як телефон засипав повідомленнями. Спочатку Олена:
«Ти що, з глузду з’їхала? Видали фото!»
«Це не те, що ти думаєш! Ми випадково зустрілися!»
Випадково. В іншій країні. У готелі, що я оплачувала.
Потім Андрій. Спочатку гнів:
«Що за дурня? Чому карта не працює?»
Потім — благальний:
«Розблокуй картку. Повернемось, все поясню.»
«Дурня» — так він назвав десять років шлюбу.
Я дістала його валізу. Складала речі під звуки нових повідомлень. Дзвонила мама:
«Доню, що сталося? Оля плаче, каже, ти її образила…»
«Вона відпочиває з моїм чоловіком, а він мав бути у відрядці,» — відповіла я.
«Може, це помилка? Ти ж старша, будь мудрішою.»
«Мудрішою — значить дозволити сестрі спати з моїм чоловіком?»
Я зробила фото валізи біля дверей і надіслала Андрію: «Твої речі. Документи на розлучення вже у адвоката.»
П’ять днів тиші. Я змінила замки, поговорила з його начальником.
На п’ятий день вони прийшли. Злі, з обгорілими носами.
«Відчини! Досить цирку!» — Андрій намагався відкрити двері своїм ключем.
Я відчинила, залишившись за ланцюжком.
«Це мій дім. А твій — тепер з моєю сестрою.»
Олена виступила вперед:
«Андрій полюбив мене! Прийми це. Ти йому нічого дати не можеш. Ні пристрасті, ні дитини.»
Я усміхнулася:
«Дитину? Ти впевнена? Твій чоловік досі не знає про твій кредит за ‘лікування’?»
Андрій ошелешено подивився на неї.
«Який кредит?»
«Твої речі завтра відвезуть твоїй матері. А тепер — йдіть,» — я зачинила двері.
За дверима лунали крики. Він — про дитину. Вона — що він ніщо.
Рік потому я сиділа в кафе у Львові, малюючи акварелі. Мої роботи вже продавалися.
Сестра написала:
«Чула новини? Твій Андрій зник. Його вигнали з роботи. Оля працює в цілодобовому. А Ганна Миколаївна тепер розповідає, яку гарну невістку втратила.»
Я відклала телефон. Ні злорадства, ні болю. Лише спокій.
Перемога — це не тоді, коли вороги страждають. Це — коли їхнє життя більше не має для тебе значення.
Під львівським сонцем я зрозуміла: я вільна.
