(Запис із щоденника)
Двері відчинилися раніше, ніж я встиг підійти. На порозі стояла свекруха, Ганна Степанівна, а позаду неї тонка, налякана дівчина з оленячими очима.
Ми до Олега, заявила вона, заходячи без запрошення. Від неї пахло дорогими духами та зимовим холодом.
Дівчина несміливо переступила поріг, мнучи у руках хустку.
Олега немає, він на роботі, відповів я, інстинктивно поправляючи свій светр.
Почекаємо, різко сказала Ганна Степанівна, проходячи до вітальні. Вказала дівчині на диван. Це Марійка. Донька моєї подруги з Волині. Вона тепер житиме з нами.
Повітря згусло. Я дивився то на свекруху, то на Марійку, яка, здавалося, хотіла провалитися крізь підлогу.
Як це з нами?
Як чоловікові, холодно пояснила Ганна Степанівна. Олегу потрібна господиня, а не бізнесмен, що весь день у справах. Вона доглядатиме за ним. Готуватиме.
Слова падали, наче каміння. Вона говорила так, ніби моєї ролі в цьому домі взагалі не існувало.
Раптом у передпокої хруснула підлога Олег повернувся. Він завмер, побачивши матір і ту дівчину, потім подивився на мене. Його погляд говорив сам за себе: «Я розумію».
Не сказавши ні слова, він зняв куртку, підійшов до мене і міцно обійняв.
Що це значить? голос Ганни Степанівни пролунав, як наказ.
Олег не відпустив мене.
Це значить, мамо, що ти в моєму домі. А це мій чоловік, Андрій.
Свекруха зблідла. Її губи задрижали.
Ти нічого не розумієш! Я хочу твого щастя! Він холодний, безсердечний! А Марійка
Марійці я не чоловік, спокійно перервав Олег. Іди, мамо.
Вона закричала, плакала, погрожувала, але він стояв на своєму. Нарешті, із залишками гідності, вона вийшла, забравши перелякану Марійку.
Тієї ночі ми довго розмовляли. Він визнав, що роками боявся її гніву, але тепер усвідомив: його життя належить йому.
Два місяці потому ми поїхали у Карпати. Напередодні дзвонила його тітка: «Ганні зле, серце! Вона кличе тебе!». Олег відповів: «Нехай вибирає: або приймає мій шлюб, або залишається сама».
Під час подорожі я думав про те, як важливо бути собою. Навіть якщо це коштує сліз.
(Кінець запису)
