Теща приїхала на два тижні, залишилась у нас з «бізнесом».
— Мам, ти ж казала, що приїдеш лише на пару тижнів, — сказала Оленка, підсовуючи матері чашку чаю.
— Я і приїхала! Тільки трохи довше залишилась. Підтримка ж потрібна! Дитина, чоловік, ти після пологів — все на мене.
Павло сидів у кутку за ноутбуком і мовчав. Його колеги в Zoom вже звикли до фону: дитячий плач, шум пилососа і, як бонус, голос тещі.
— Павле, вибач, я ще праску поставлю, — говорила Людмила Петрівна, розстеляючи тканину на дивані. — Сьогодні треба терміново довшити одну спідницю.
Він не протирав. Уже місяць так жив.
Спочатку Людмила Петрівна просто допомагала. Варила борщ, міняла підгузки, гладила пелюшки. Потім привезла швейну машинку — «може, комусь треба підшити». Далі — рулони тканини. Потім — стол. Потім — манекен.
— Що це? — запитав Павло в один з вечорів, коли повернувся з магазину.
— Мій перший! Тихон! — з гордістю вигукнула теща, обіймаючи пластиковий торс.
— Перший?..
— Будуть ще. Я відкрита ательє. Ну, міні. Поки тут. Поки ви дома.
— А якщо я — на роботі?
— Ти ж дома. Тихенько сидиш. Комп’ютер свій не чіпаєш — і все. Я ж не заважаю.
Він нічого не сказав, просто сів назад за ноутбук і намагався зосередитися на коді. У вухах дзижчали слова «оверлок», «накатка», «петельний зигзаг».
— Оленко, може, знайдемо мамі студію? — обережно запитав він на кухні.
— Пашо… Вона ж допомагає. Нам би без неї було важче. Може, це тимчасово?
— Сподіваюся, тимчасово. Бо холодильник вже її. Я свої продукти знайти не можу. Вона навіть банку з кавою підписала: «тещин».
Через два тижні зник ноутбук.
— Я просто хотіла купити другий манекен, — сказала Людмила Петрівна. — А техніка в домі — спільна. Ви ж сім’я. Заложила на час. Завтра викупимо.
Павло дивився на неї і відчував, як всередині починає кипіти не гнів, а вигорання. Справжнє. Повне.
— Мам… — почав він, але в той момент в кімнату зайшла Оленка з малюком на руках. Втомлена. Сонна. Подякою споглядаючи мати.
Він мовчав. Потім тихо вийшов у найближчу кав’ярню, замовив каву, відкрив Telegram і знайшов чат «Розмови чоловіків».
— Хлопці, у кого теща живе в будинку? — написав він. — І ще, у кого теща відкрила ательє у вашій вітальні?
Відповіді сипалися лавиною. «Була», «досі», «вїхала після ультиматуму», «розвелася». Хтось навіть пошлав фото манекену з підписом: «Слава Богу, він тепер у сараї».
Павло повернувся додому і знайшов на дверях записку: «Пашо, обід на плиті. Тільки не чіпай тканину — сушиться. Люда».
Наступного ранку він зібрався з духом.
— Людмо Петрівно, можна поговорити?
— Звісно. Тільки недовго, у мене замовниця за дві.
— Ви переїхали до нас. Ми не проти. Але це вже не допомога, а нав’язування.
— Павле, я вас поважаю, та ви не розумієте. Жінці треба реалізація! Ви працюєте, а я — що, на пенсії пропадати?
— Я за. Але не в моїй голові. Це наш дім. Не офіс. Не цех. А ноутбук — це не швейна машина. Це моя робота.
— Ви проти моєї самореалізації? — очі тещі розширились.
— Я за. Але в іншій площині. Давайте знайдемо вам куток, студію, хоч гараж. Я навіть допоможу з орендою. Але це — кінець.
Вечором була буря. Оленка плакала. Людмила Петрівна збирала тканини, стукаючи підборами. Тихон мовчки стояв у куті, обмотаний сантиметром.
— Ти не розумієш, вона мені як подруга! — всхлипувала Оленка.
— Я розумію. Але вона — не наш сусід. Вона поселилась у нас, ніби господиня. Я так не можу.
Наступного ранку Павло прокинувся і почув тишу. Вперше за місяць. Ні шуму машинки, ні пару від праски, ні запаху курячого рулету. Тільки тиша і дихання сина.
Людмила Петрівна поїхала. Залишила записку: «Ви — сім’я. Я не заважаю. Якщо треба підшити — дзвоніть. Без Тихона».
Минуло три місяці. Оленка все ще була образжена. Але Павло знав: іноді, щоб зберегти сім’ю, треба обмежити її розростання.
Одного разу він повернувся додому і побачив у коридорі акуратний пакет з написом «Паші. Особисто». Усередині — кава, шоколад і чохол для ноутбука, пошитий вручну, з монограмою «П».
— Мама передала. Сказала, що тепер у неї майстерня в підвалі. Назвала «Тихон&Ко». Три клієнтки вже.
Павло посміхнувся, підкрався до дружини, обійняв за плече.
— Нехай росте бізнес. Головне — не в вітальні.
— Погоджуюсь, — сказала Оленка і поцілувала його. — А наш син нехай росте. І тиша, хоча б іноді.
Через півроку Павло вже майже забув, як виглядає Тихон, той самий манекен, який він під час ночі уявляв у страшних снах. Життя ввійшло в ритм: син підріс
