Я згадую той день, коли я, Олена, складала нові кухонні рушники з тендітним квітковим візерунком, коли телефон знову вібрував. Чотири пропущені дзвінки від Катерини, колеги по роботі, підказували, що це, мабуть, не надто важливо. Я повернулася до шафи, а телефон знову задзвонив.
— Лєно, чому ти не відповідаєш? — підвисла Катерина. — Ти чула, що у Антоніни Петровни сьогоднішній ювілей у суботу?
Я замерла, тримаючи рушник у руці.
— Який ювілей?
— Їй виповнюється сімдесят п’ять. Світлана подзвонила, каже, що запросила і Дмітра. За два тижні Антоніна розіслала листівки всім.
Рушник вислизнув з моїх пальців. Тридцять два роки шлюбу з Ігорем, і я ніколи не пропускала сімейне свято. Тепер же, коли настала її урочистість, — а мене ні.
— Можливо, вони забули? — прошепотіла я, хоча сама не вірила.
— Забули? — відповіла Катерина. — У Світлани список гостей на двадцять осіб: брати Ігоря з дружинами, навіть колишня сусідка з п’ятого поверху.
Я сіла на табурет, і спогади накрили мене хвилею: як я доглядала тещу після операції жовчного міхура, як відмовлялася від відпустки, щоб вона отримала нові протези, як годувала її внуків, коли всі інші зайняті.
— Знаєш, все це почалось через той торт у Новий рік. Пам’ятаєш, як ти купила не той? — промовила Катерина.
— Торт не має до цього відношення. Вона завжди вважала мене чужою, — відповіла я.
У цей момент розчинився вхідний двері — Ігор повернувся з дощу, струмінь води стікав з його волосся, наче хлопчина після гри. Я подивилася на зморшки навколо його очей, на знайомі риси. Тридцять два роки разом, і все ще — чужина.
— Ігорю, чи твоя мама має ювілей у суботу? — спитала я, намагаючись зберегти спокій.
Він затримався перед холодильником, не повертаючись.
— Так, щось планується.
— Чому ти не сказав мені?
Ігор розкрив холодильник, ніби вперше розглядаючи його вміст.
— Мама не хоче великого святкування. Тільки найближчі рідні.
— Найближчі рідні, — повторила я, підкреслюючи його слова. — А я не входжу до їх числа?
— Олено, чому ти починаєш? Ти ж знаєш маму. У неї є свої дивакуваті звички.
— Дивакуваті? — відчувши, як всередині піднімається буря, — я терпіла їх тридцять два роки! Це не «дивакуваті», це…
Я не змогла знайти слово, лише розмахнула рукою.
— Я допомагала їй після операції, коли ти був у відрядженні. Я відмовилася від відпустки, щоб вона отримала протези. Я доглядала її онуків, коли Ірка їхала у відпустку. Тридцять два роки намагаюся бути гарною дочкою‑зятьми, а це — результат?
Ігор притиснув пальці до переносиці.
— Олено, чи треба рахувати кожну дрібницю? Хто кому винен?
— Я не рахую! — моя голос тремтів. — Я просто хочу бути частиною сім’ї. Твоєї сім’ї. Чи це занадто багато?
Ігор глибоко зітхнув і сів.
— Ти перебільшуєш. Мама хоче лише спокійного святкування.
— Спокійного для двадцяти людей? — я відчула, як слово підрізало горло. — І навіть сусідка з п’ятого поверху запрошена!
— Як ти…? — я схопила рушник і почала нервово витирати вже суху стільницю. — Тридцять два роки! Що я зробила не так? Скажи!
Ігор простяг руку, я відсунула її.
— Олено, ти знаєш маму. Вона все ще вважає, що ти забрала мене у неї.
— Забрала? — сміялася я гірко. — Тобі було двадцять п’ять, коли ми зустрілися! Не п’ять!
Перший раз, коли я переступала поріг будинку Антоніни Петровни, я принісла пиріг за бабусиним рецептом, аби справити враження. Вона лише стискала губи і сказала: «У нашій родині так не готуємо».
— Усе життя я намагалася догодити їй, — продовжувала я. — А вона казала, що я погано виховую Деніса, чи що я не вмію готувати. І ти завжди мовчав, стояв на нейтральній позиції!
— Що ти хочеш, щоб я зробив? — його голос став різким. — Чи варто сперечатися з мамою через це свято?
— Не через свято! — я вигукнула. — Через те, як вона ставиться до мене! Тридцять два роки, а ти дозволяєш це!
Я повернулася до вікна, де дощ капав сірим, як мій настрій.
— Олено, перестань драматизувати, — сказав Ігор, обіймаючи мене. — Хочеш, я поговорю з нею? Може, це просто непорозуміння.
— Непорозуміння? — я відчувала, як його обійми розпускаються. — Ні, це не вперше. Це удар у душу.
Наступні дні я ходила у тумані. На роботі посміхалася сконфужено, вдома мовчала. Ігор намагався згладити конфлікт, та кожна суперечка лише підсилювала біль.
— Ти не уявляєш, як вона була розлючена минулого року через той торт, — сказав він у четвер ввечері за вечерею. — Мама вважає, що ти навмисно вибрала неправильний.
— Навмисно? — я поставила виделку. — Я ходила в три пекарні, шукаючи безглютеновий торт, бо вона алергічна!
— Але вона любить лише безе, а ти привезла кремовий.
— Усе їх не було! — розплакалася я. — Хіба я витрачаю півдня, щоб навмисно принести неправильний торт?
Ігор мовчав, і це мовчання було голоснішим за будь‑які слова.
У п’ятницю ввечері я зайшла до кімнати сина. Деніcка приїхав на вихідні, сидів на дивані, поглинаючи телефон.
— Денісе, скоро ювілей бабусі,
