Сусідка переступила межу
Оля завмерла біля вхідних дверей, тримаючи ключ у руці. З квартири чулися шелест і тихе бурмотання. Андрій був на роботі, а вона повернулася раніше, вирішивши влаштувати собі півдня відпочинку після виснажливого тижня. Але тепер у неї калатало серце. Злодії? Вона обережно відчинила двері і почула знайомий голос:
— Ой, Олю, Андрію, та ви ж такі неакуратні! Пил на підвіконні, фіранки пом’яті! Треба б вам прибиральницю найняти, а то що це за дім?
У коридорі, з мітлою в руках, стояла тітка Галя, їхня сусідка. Оля оніміла.
— Тітко Галю? Як ви сюди потрапили? — голос Олі тремтів від змішання здивування і роздратування.
— Та я ж по-сусідськи, доню! — тітка Галя сяяла усмішкою, ніби її поява в чужій квартирі була цілком природною. — Побачила, що двері наполовину відчинені, подумала — перевірю, чи все гаразд. А тут такий безлад! Ну, я й вирішила прибрати.
— Двері були замкнені, — холодно відрізала Оля, стискаючи сумку. — Я точно пам’ятаю.
— Ой, годі тобі, замкнені-незамкнені, — тітка Галя махнула рукою, ніби відганяючи муху. — У нашому будинку всі свої, чого боятися? Головне, що я тут, а не якийсь хуліган!
Оля не знала, що відповісти. Її новий дім, їхня з Андрієм перша власна квартира, раптом здалася чужою. Вона пробурмотіла щось на кшталт «дякую» і випроводила сусідку, але всередині клекотів обурення. Звідки в тітки Галі ключ? І чому вона поводиться так, наче має право?
Ця історія почалася півроку тому, коли Оля й Андрій, молоде подружжя, переїхали у старий, але затишний будинок на околиці міста. Квартира була їхньою гордістю: три роки збирали на перший внесок, оформляли іпотеку, економили на всьому — від кави до відпустки. Коли вони нарешті отримали ключі, Оля ледь не заплакала від щастя, а зазвичай стриманий Андрій крутив її по порожній кімнаті, сміючись.
— Це наш дім, Олю! Наш! — казав він, і його очі сяли.
Вони облаштовувалися поступово: купили диван, повісили світлі фіранки, поставили на підвіконня горщик із фікусом. Але раділи найбільше дрібницям — ранковій каві на крихітній кухні, вечірнім фільмам під пледом, мріям про майбутній ремонт.
На другий день після переїзду в двері подзвонили. На порозі стояла невисока жінка років шістдесяти, з охайною зачіскою і кошиком у руках.
— Добрий день, молоді! Я Галина Степанівна, ваша сусідка з третього поверху. Тітка Галя, якщо простіше, — вона усміхнулася так щиро, що Оля мимоволі посміхнулася у відповідь. — Ось, принесла вам пиріжків із капустою. По-сусідськи!
— Ой, велике спасибі! — Оля прийняла кошик, відчуваючи незручність. — Заходьте, чаю поп’ємо?
— Та я ненадовго, — тітка Галя увійшла, оглядаючи квартиру з цікавістю. — Ох, який у вас цікавий планувальник! Тільки б стіни перефарбувати, а то шпалери старенькі. І кухня замала, правда?
Оля збентежилася, але ввічливо кивнула. Андрій, заварюючи чай, додав:
— Плануємо ремонт, але поки бюджет не дозволяє. Поступово впораємося.
— Ну, це правильно, молодці! — тітка Галя поплескала Олю по плечу. — Якщо що, звертайтеся, я тут усіх знаю, підкажу, де матеріали дешевші.
Пиріжки виявилися смачними, а тітка Галя — балакучою. Вона розповіла про сусідів, про те, як будинок будували ще за її молодості, і навіть порадила, як домовитися з двірником, щоб він прибирав сніг раніше. Оля й Андрій переглянулися: схоже, вони знайшли союзника у новому домі.
Але незабаром тітка Галя почала з’являтися надто часто. То заходила «просто привітатися», то приносила нові пиріжки, то пропонувала «перевірити сантехніку», бо «у цьому будинку труби старі, раптом потечуть». Оля, вихована в дусі поваги до старших, намагалася бути ввічливою, але зауваження сусідки почали її дратувати.
Одного разу тітка Галя прийшла, коли вони з Андрієм фарбували стіни у вітальні.
— Ой, Олю, що ж ти такий колір обрала? — сусідка зморщила ніс, розглядаючи банку із блакитною фарбою. — Це ж холодно виглядає! Треба було теплий, персиковий. І валик у вас неправильний, смуги залишаться.
— Нам подобається блакитний, — стримано відповіла Оля, стискаючи пензель. — Це наш стиль.
— Стиль-штиль, — хмикнула тітка Галя. — Я тут сорок років живу, знаю, як краще. Послухай мене, перефарбуй, поки не пізно.
Андрій, витираючи руки ганчіркою, втрутився:
— Тітко Галю, дякуємо за пораду, але ми вже вирішили. Може, чаю поп’ємо?
Сусідка піджала губи, але залишилася. За чаєм вона розповіла, що сусідка з п’ятого поверху скаржиться на шум від їхнього ремонту, а двірник вДвері зачинилися за тіткою Галею, і Оля з Андрієм нарешті змогли зітхнути з полегшенням, твердо знаючи, що тепер їхній дім справді належить лише їм.
