Конфлікт на першому поверсі
Тетяна Степанівна стояла у під’їзді, міцно стискаючи стару металеву лійку, ніби то була її остання зброя. На сходовому майданчику, де зазвичай красуються її глиняні горщики з нагідками, пеларгонією та фіалками, панував безлад: три горщики розбиті, земля розсипана по потертому лінолеуму, а пелюстки лежали, немов жертви бурі. Під’їзд пах сирим бетоном, цвіллю та легким металевим відтінком від перил. З квартири 12 гриміла музика — щось електронне з важкими басами. Тетяна Степанівна, у своєму квітковому халаті з півоніями та з сивим волоссям, затягнутим у тугий пучок, подивилася на винуватця — новенький чорний велосипед, прикутий ланцюгом до перил, прямо на місці її клумби.
— Хто це таке вчинив? — пробурмотіла вона, голос тремтів від гніву. — Мої квіти! Пів життя ростила, а тут… варвари!
Двері квартири 12 розчинилися, і на майданчик вискочив Богдан, двадцятисемирічний сусід у сірій спортивній футболці та шортах. Його темне волосся було злетиме після тренування, а в руці він тримав пляшку води з яскравою етикеткою.
— Тетяно Степанівно, що ви кричите? — промовив він, оглядаючи хаос. — Це через квіти? Я велосипед поставив, ну, горщики впали. Куплю нові, про що переживати?
Тетяна ткнула лійкою в його бік, вода бризнула на підлогу.
— Про що? Це ж не просто квіти, Богдане! Це душа нашого під’їзду! А ви, молодих, тільки ламати вмієте!
Богдан заплющив очі, відпиваючи воду.
— Душа? Бабусю, це рослини. Мій велосипед важливіший — я на ньому до спортзалу їжджу, робота ж. А ваші горщики весь простір зайняли!
Наталка, молодша сестра Богдана, визирнула з квартири. Її світле волосся було зібране у недбалий пучок, а в руках вона тримала потертий підручник з психології — готувалася до іспиту в університеті. На ній була велика футболка з написом «Мрій сміливо».
— Бодь, ти серйозно? — сказала вона, побачивши розбиті горщики. — Тетяно Степанівно, пробачте його, він не подумав. Я зараз приберу.
Тетяна Степанівна фыркнула, її очі блиснули за окулярами.
— Не подумав? Це егоїзм, Наталко! Ви, молодих, тільки про себе й думаєте! Мої квіти весь будинок тішили, а він їх у смітник!
Зверху спустилася Мар’яна, тридцятип’ятирічна мати двох дітей з квартири 15. Вона штовхала дитячий візок із молодшим сином, а її джинси були в плямах від яблучного пюре. За нею йшла старша донька, Оленка, з рюкзаком.
— Що за ґвалт? — запитала Мар’яна, оглядаючи майданчик. — Богдане, це ти квіти понівечив? Тетяна Степанівна права, вони під’їзд прикрашають!
Богдан кинув пляшку на підвіконня, вона з дзенькотом вдарилася об скло.
— Прикрашають? Так половина ж пов’яла! Краще б лампочки в під’їзді замінили, аніж квіти поливати!
Роман, самотній програміст з квартири 10, виглянув із-за дверей, тримаючи ноутбук. Його окуляри з’їхали на ніс, а футболка з логотипом Linux була зім’ятою.
— Богдане, не гарячись, — сказав він, поправляючи окуляри. — Квіти — це екологія, кисень. А твій велосипед можна у сховищі тримати.
Богдан повернувся, його голос став голоснішим.
— Екологія? Романе, ти в під’їзді раз на місяць з’являєшся, сидиш у своєму коді! А мені велосипед куди ставити?
Під’їзд перетворився на арену, де розбиті горщики стали символом війни між сусідами, кожен з яких бачив у квітах щось своє.
Наступного дня конфлікт розгорівся з новою силою. Тетяна Степанівна принесла нові горщики з підвалу, де тримала запас, і демонстративно поливала нагідки, бурмочучи про «невНаступного ранку Богдан постукав у двері Тетяни Степанівни з новими насінням петуній і пакетом свіжої землі, а ввечері всі сусіди разом садили квіти під її мудрим наглядом, і під’їзд знову запах вій гармонією та спокоєм.
