Ой, слухай, що сталося. Марта Степанівна руки кухонним рушником витерла і знову на годинник глянула. Шоста з половиною. Донька з роботи вже мала прийти, казала о шостій бути вдома. Завтра ж особливий день – п’ятдесят п’ять років їй виповнюється, й вони планували разом готувати святкову вечерю.
– Мамо, я вдома! – почувся голос із передпокою, такий втомлений, не такий радісний, як зазвичай.
Орися зайшла на кухню, кинула сумку на стілець і одразу до холодильника по воду. Марта Степанівна відразу помітила, що донька чимось засмучена. За тридцять два роки материнства вона навчилася розуміти настрій Орисі лише з погляду.
– Що трапилося, дочко? – запитала мати, сідаючи навпроти. – Ти сьогодні якась не своя.
– Та в порядку все, мамо, – Орися уникала прямого погляду. – Просто втомилася на роботі. Той новий начальник зовсім заморив, щодня звіти вимагає.
– Ну й добре, – Марта Степанівна вирішила не наполягати. – Давай тоді готувати почнемо. Я вже м’ясо з морозилки дістала, картоплю почистила. Думаю, може, запіканку зробимо, ти ж любиш мою запіканку із сиром.
Орися мовчки кивнула й почала мити руки у мийці. Вони готували разом вже не перший рік поспіль. Після розлучення доньки це стало їхньою традицією – напередодні маминого дня народження проводити вечір удвох на кухні, балакати про все на світі, сміятися зі старих історій.
– А пам’ятаєш, як торік пиріг спалили? – спробувала розрядити атмосферу Марта Степанівна. – Так у ліс за говіркою пішли, що й не помітили, як він у духовці зовсім почорнів.
– Пам’ятаю, – тихо відповіла Орися, нарізаючи цибулю. – Мамо, а давай сьогодні щось простіше зробимо? Я справді дуже втомилася.
Матір’яче серце стиснулося. Щось було не так. Орися ніколи не відмовлялась від спільного готування, особливо перед святом. Та ще й зазвичай сама пропонувала приготувати щось особливе, новеньке.
– Звісно, дочко, – погодилася Марта Степанівна. – Тоді просто картоплю з м’ясом смажитимемо, салатик зробимо простий.
Готували мовчки. Марта Степанівна відчувала, як між ними виросла якась стіна. Донька відповідала односкладно, уникала погляду, весь час знаходила собі справу. То цибулину дорізає, то сковорідку надто старанно витирає.
– Орисю, – не витримала мати, коли вони сіли вечеряти, – ну скажи мені, що трапилось? Я ж бачу, тобі важко. Може, на роботі щось? Чи з Миколою посварились?
Микола був хлопцем Орисі. Зустрічалися вони вже півроку, й Марта Степанівна встигла до нього звикнути. Чоловік приємний, чемний, донька до нього прив’язалась.
– З Миколою все гаразд, – Орися покрутила виделкою картоплю в тарілці. – Мамо, ну просто втомилася я, правда. Завтра відпочину, і все буде добре.
Після вечері Орися помила посуд і сказала, що піде додому раніше.
– Як раніше? – здивувалася Марта Степанівна. – А чай пити не будемо? Я ж торт учора спекла, твій улюблений, з вишнями.
– Завтра поп’ємо чай з тортом, – донька вже одягала куртку. – На святі, з гостями.
– З якими гостями? – розгубилася мати. – Ми ж домовились, що завтра відзначимо вдома, удвох. Тихо, спокійно.
Орися завмерла біля дверей, не обертаючись.
– Ну… я думала… може, Миколу покличемо. І ті
Вона все ще міцно стискала ті маленькі пінеточки, розуміючи, що її любов тепер розширюється, щоб обійняти не лише дочку, а й нове, невідоме життя, що чекало на неї як бабусю.
