Коли Оксана прокинулася в лікарні, здавалося, світ розпався на тисячі уламків. Перед очима миготіли яскраві ліхтарі, усе тіло пекло, а медсестра, навіть не дивлячись, доливала щось у крапельницю. За вікном стояла тиша. Неприродна тиша, як буває після грози. Вона не одразу згадала, що це була не просто злива — це був кінець.
Її чоловік, Ярослав, розбив не лише її серце. Він знищив її повагу до себе, стер світлий образ родини, вкрав упевненість у тому, що вона — не просто вигідний тінь, а людина, яка живе.
Одружилися вони, коли Оксані виповнився двадцять один. Скромне весілля, гуртожиток, перший син — все як у людей. Ярик був із тих чоловіків, які вміють красномовно говорити при людях, а вдома — мовчати. Спочатку вона сприймала це як рису характеру. Потім — як стіну. Згодом ця стіна почала давити. Він ніколи не обіймав її просто так. Не запитував, як справи. Не дивився у вічі. Але при цьому був гарним батьком — чи прикидався.
Коли вона завагітніла вдруге, Ярослав різко змінився. Почав запізнюватися, замикатися. На всі запитання — мовчанка. Коли народилася донька, він навіть не приїхав до пологового.
— Робота, — коротко кинув у трубку. — Самі впораєтеся.
Оксана справлялася. Вставала серед ночі, готувала, носила дитину на руках. А він… мовчав. Жив поруч, але ніби десь далеко.
Одного разу вона знайшла у його телефоні листування. «Котику», «серденько», «сумую», «коли твоя дружина знову поїде?» — і це були не просто слова. Фото. Гроші. Побачення. Усе було.
Вона не влаштовувала скандалів. Просто сиділа на кухні, дивилася на холодну чашку з чаєм і мовчала. Він повернувся, як завжди, кинув ключі, роззувся.
— Поговоримо? — спокійно запитала вона.
— Про що? — навіть не підвів очі.
— Про жінку, якій щодня пишеш. Яка мені не подруга, не сестра, а просто чужа.
— Не драматизуй. Це просто флірт, — відмахнувся він.
— Ти їй гроші переказуєш.
— А тобі що — ревізор?
Тієї ночі вона зібрала речі дітей і пішла. Не кричала. Не благала. Просто — пішла. До матері, в інше місто, в орендовану хатинку. І почала життя з чистого аркуша.
Минали роки. Діти росли. Оксана знайшла роботу. Знайомі запрошували її на побачення, але вона не могла. Від кожного чоловіка її ніби відштовхувало. Руки тремтіли, коли хтось торкався її плеча. Вона боялася. Боялася знову стати зручною. Боялася знову бути обманутою. Вона сама собі зізналася: після нього вона не вміє вірити.
А потім одного разу — випадково, на зустрічі випускників — вона побачила Дмитра. Колись — сусід по кімнаті в гуртожитку, завжди усміхнений, трохи незграбний. А тепер — спокійний, дорослий, розумний чоловік. Вони розмовляли до ночі, і вперше за багато років вона сміялася щиро.
Дмитро не ліз у душу. Не тиснув. Він просто був поруч.
— Оксано, мені не треба, щоб ти щось доводила. Мені просто добре поруч із тобою.
— А якщо я зламана? — прошепотіла вона.
— Зламані не говорять так, як ти. Вони мовчать. А ти — жива.
Через рік вони переїхали разом. Діти полюбили його. Вперше в хаті з’явилося тепло. Вона все ще інколи лякалася — хапала його, коли він запізнювався, тривожно дивилася на екран телефону. Але він терпляче тримав її за руку.
— Я тут. І я не йду.
І вона повірила.
А Ярослав тим часом подзвонив. Сказав, що шкодує. Що його зрадили. Що хоче повернути все.
— Ні, — спокійно відповіла Оксана. — Ти вбив не родину. Ти вбив у мені віру в себе. І я дуже довго її відновлювала. А тепер — я інша. І ти мені вже чужий.
Він ще щось кричав у трубку, але вона вже не слухала. Бо вперше за довгий час була впевнена: вона більше не боїться. І вже знає, що таке — любити по-справжньому.
