Соломія, ну скільки можна цю завісу мняти? — Дарійка Назарівна різко обернулась до доньки біля вікна. — Нічого тобі не станеться! Чи не розумієш?
— Матінко, а якщо він повернувся? — Голос Соломії дріжав, погляд впирався у двір. — Вчора Катруся з п’ятого під’їзду бачила його коло краму. Розпитував про нас.
— І що з того? Розпитував, та й годі! Ми ж нічого поганого не вчинили! — Дарійка Назарівна ляснула долонею по столу. — Годі вже, доню! Мине стільки літ, а ти все боїшся.
Соломія повільно підійшла до матері, сіла на табуретку. В очах блищали сльози, які вона завзято стримувала.
— Мамо, а якщо він і справді тут? Якщо дізнався, де ми?
Дарійка Назарівна зітхнула, відсунула недопиту чашку. Доньці вже тридцять два, але вона все ще здригається від стуку в двері, озирається на вулиці, прокидається серед ночі в холодному поту.
— Слухай уважно, — тихо промовила вона, взявши Соломію за руки. — Чотирнадцять років минуло. Чотирнадцять! Ти ж тоді була зовсім дитиною, вісімнадцять. Зараз ти доросла жінка. Маєш роботу, своє життя. Час забути.
— Як забути, мамо? Як забути те лихо? — Соломія вирвала руки, метнулась по кухні. — Пам’ятаєш, як ми ховались під ліжком? Як міняла замки кожного місяця? А коли він потрапив до лікарні з переломом, ми все одно тремтіли, що випишеться і прийде.
Дарійка Назарівна закрила очі. Вона добре пам’ятала ті дні. Пам’ятала життя в облозі. Як щовечора тричі перевіряла всі замки. Як спала в одязі, щоб швидше схопити доньку та втекти.
— Мамо, а пам’ятаєш, як приходив дільничний? — Соломія знову сіла, притиснула руки до грудей. — Ти йому розповідала, а він лише головою хитав: «Доведіть, що це саме він». А як довести? Він же хитрий був, змій. Ніколи при свідках нічого не чинив.
— Не згадуй минулого, — прошепотіла мати.
— А ось чому! — спалахнула Соломія. — Бо той жах живе в мені досі! Заміж боюся вийти, бо страшно розповісти про минуле. Подруг запросити додому боюсь — раптом він стежить і щось впіймає!
Дарійка Назарівна встала, пригорнула доньку. Соломія була тонка, тендітна, така сама, як тоді, коли вони ховались від сусіда з квартири напроти.
Кирило Созонтович з’явився у їхньому житті, коли Соломії виповнилось сімнадцять. Чоловік п’ятдесят з гаком, самотній після розлучення. Спочатку здавався приємним, навіть ввічливим. Вітався в під’їзді, допомагав з тяжкими пакетами, інколи приносив цукерки.
— Який вихований чоловік, — тоді казала Дарійка Назарівна сусідці Парасці. — Нерідко тепер таких зустрінеш.
Але потім щось змінилось. Кирило Созонтович став траплятись їм надто часто. В крамниці, на автобусній зупинці, на подвір’ї. Спочатку Дарійка Назарівна казала собі: випадковість. Містечко Калуш невелике, люди стикаються.
Потім почались дзвінки. Вночі. Мовчання у слухавці, важко дихання. Дарійка Назарівна спочатку клала трубку, потім почала знімати телефон з місця з ночі.
— Мамо, а пам’ятаєш, коли він уперше до дверей стукати почав? — спитала Соломія, не виходячи з материних
Дарійка Назарівна міцно обійняла доньку й підносила чайник до киплячої води, відчуваючи, що його тепла вага на долоні нагадує — час нести світло туди, куди лиш тінь лягала роками.
