Завітала я до пекарні з порожнім шлунком і ще порожнішим серцем. Мені було лиш вісім, і я вже не пам’ятала, коли останній раз їла щось гаряче.
—Тітонько… чи можна мені шматочок хліба, хоч би й чорствого? — попросила я, голос тремтів.
Жінка оглянула мене з ніг до голови й махнула на двері.
—Геть звідси, дрантя! Іди працюй, як усі! — гукнула вона, витираючи прилавок.
У горлі стиснувся ком, і я вже хотіла втекти, коли раптом почула суворий голос.
—Та годі вам, жінко! — це був дідусь, що стояв у черзі. — Хіба не бачите, що це дитина?
—Нехай батьки доглядають, — відчепилась вона.
Я опустила голову, бажаючи провалитися. Та дід нахилився й поклав руку на моє плече.
—Не бійся, дитинко. Ходімо, я тебе частуватиму.
Того дня він забрав мене додому, нагодував юшкою, дав ліжко й щось найважливіше — місце, де я не була сміттям.
—Онуків у мене немає, — усміхнувся він. — Хочеш бути моєю?
Я стиснула губи, щоб не розплакатись, і кивнула.
—Так, дідусю.
Роки минали, і той старий став моєю родиною, моєю силою та причиною вчитися. Він змусив мене пообіцяти, що колись я допоможу іншим, як він допоміг мені.
Час промайнув, і одного дня, вже як лікарка, мене викликали до лікарні. Жінка стікала кров’ю в операційній. Коли я увійшла й побачила її на столі, серце стислося — це була та сама пекарка.
Поки я рятувала її, згадалася та крикнута нею образа, але й тепла долоня діда, що врятувала мене з вулиці. І тоді я зрозуміла.
Через кілька годин жінка прийшла до тями.
—Ви… ви мене врятували? — прошепотіла вона, очі заплілися сльозами.
Я подивилася на неї спокійно.
—Так, пані. Я зробила це тому, що колись хтось вірив, що я варта другої шансу.
Вона ринула в плач. А я лиш усміхнулася, бо відчула — мій дідусь із неба пишається мною.
