На краю села, де час ніби застиг, жив дід Іван Петрович. Його старенька хата, немов присіла від втоми, оточена похилим тином та скрипучими ворітьми, які ніхто лагодити не поспішав. Навколо тиша. Вся вулиця спорожніла: сусіди повиїжджали, хто до міста, хто навіки. Залишилися лише спогади.
Йому було сімдесят. Сорок років віддав він людям працював фельдшером у місцевій лікарні, яка тепер стояла закрита, як і все, що звязувало його з минулим. Після смерті дружини він залишився сам. Діти навідувалися рідко, іноді дзвонили, іноді згадували. Але він давно звик до самотності. Звичка стала його щитом, захистом від болю та непотрібних розмов.
Того року зима прийшла рано й люто. Вітер вив так, що навіть найміцніші віконниці тремтіли від його лютості. Сніг падав густою стіною, зривав дахи й крутився в повітрі, ніби намагався змести останні сліди людського життя.
У хаті Івана Петровича було єдине світло. Він топів піч, готував просту вечерю картоплю в мундирах та кілька солоних огірків із бочки. Так він їв завжди просто, без зайвого. Нічого зайвого, нічого непотрібного.
Він уже збирався лягати спати, коли почув дивний звук. Здавалося звичайний виття завірюхи. Але потім ще раз. Тихо, ледь чутно, ніби хтось благав про допомогу. Серце стиснулося, а потім раптом забилося швидше.
Це була не лише тривога. Це була професійна чутливість, яку він не втратив за всі роки роботи. Вона повернулася, прокинувшись різким болем у грудях.
Швидко натягнув кожух, взув валянки, взяв ліхтарик той самий, потертий, що не раз рятував його вночі. Вийшов надвір. Мороз ударив у обличчя, дихання стало білою парою. Крок за кроком, прислухаючись, він йшов дорогою, доки не помітив біля узбіччя силует.
Спочатку здалося мішок чи сміття. Але, наблизившись, він зрозумів: це людина. Дівчина. Вона повзла снігом, залишаючи слабкий слід. Пальці посиніли, губи тремтіли, а під старим пальтом випинався живіт вона була вагітна. Майже на породінні.
Іван опустився біля неї на коліна. Обережно нахилився:
Доню ти мене чуєш?
Вона повільно розплющила очі, з трудом подивилася на нього й прошепотіла:
Допоможіть мені дуже боляче
І знепритомніла.
Старий не вагався жодної миті. Обережно підняв її вона була неймовірно легкою, ніби тінь, а не жива людина. Здавалося, життя витікає з неї. Він повільно боровся з заметами, поривами вітру, холодом і власним віком.
Думки заплуталися, але одне було ясно: якщо він не встигне, загинуть двоє вона й дитина.
Коли він дістався до хати, завірюха здавалася ще лютішою, але, переступивши поріг, він відчув щось давно забуте вогонь життя, мети, необхідності. Дім, де роками була лише тиша, раптом наповнився хаосом, теплом і надією.
Він поклав дівчину на старе, але тепле ліжко, вкрив кількома ковдрами, розтопив піч так, що полумя гуло у димарі. На печі закипіла вода. Він згадав усе, що знав про пологи хоч і минуло багато років, руки памятали, що робити.
Дівчина була без свідомості, тіло корчилося від судом, чоло вкрив піт. Іван побіг до комори, дістав стару деревяну скриньку там було все необхідне: бинти, антисептики, ножиці, навіть чиста пелюшка, залишена «на всяк випадок» багато років тому.
Він торкнувся її чола гаряча. Потім перевірив пульс слабкий, але рівний. Зволожив їй губи водою й тихо промовив:
Прокидайся, доню. Ти вдома. Ніхто тебе не покине.
Вона розплющила очі. У них замиготів слабкий вогник життя.
Дитина він скоро біль
Тримайся. Я тут. Ми впораємось. Обецяю.
Пологи почалися. І були тяжкими. Але Іван не шкодував себе. Носив воду, міняв простирадла, допомагав дихати, підтримував, коли вона хотіла здатися. У той момент він не відчував ні віку, ні болю в спині, ні холоду, що проникав крізь стіни. Він знову був тим, ким був все життя фельдшером, рятівником, другом.
А потім, посеред ночі, лунав крик. Гучний, ясний, сповнений життя. Народився хлопчик червоний, зморщений, але живий. Жінка плакала. Іван обережно загорнув маля у пелюшку й поклав на мат
