Ой, діточки мої, сідайте ближче, розповім вам історію, яку мені тут, у будинку для літніх, сусідка по кімнаті розказала. Мене, стару, сюди родичі відправили, то тепер тільки чужі розповіді слухаю та вам переказую. А ця — про Тараса Івановича та його вірного пса Бурю. Ну, слухайте.
Був собі Тарас, чоловік міцний, хоч і з болем у серці. Жив у Києві, справами займався, а раніше в армії служив, поки поранення не отримав. Друг його, Василь, що до Канади виїхав, подарував йому цуценя — породи ризеншнауцер, назвав Тарас його Бурею. Ох, який же то був пес — сильний, відданий, як брат! Разом вони все переживали — і радість, і горе. Василь, коли дзвонив, завжди про собаку питав. Для Тараса Буря став не просто твариною, а справжньою опорою.
Життя його, правда, не цукром було. З дружиною Галиною вони розійшлися тихо, без скандалів. Просто одного вечора зрозуміли — кохання вгасло. Вирішили пожити окремо, а потім і розлучення оформили. Заради сина Івана стосунки тримали добрі, хлопець часто до батька приїжджав, особливо Булю любив. Але сім’ї, як колись, вже не було.
Потім з’явилася Оксана — гарна, чарівна, здавалося, сама доля її привела. Тарас подумав, що другу половинку знайшов, освідчився, і вона до нього переїхала. Та, діточки, як тільки Оксана господинею стала, усе змінилося. З доброї дівчини перетворилася на вибагливу жінку. Усе її дратувало, навіть те, що Тарас своїй прибиральниці, Марії Семенівні, допомагав.
— Звільни цю дурну! — якось вигукнула Оксана.
— Оксано, — різко відповів Тарас, — Марія Семенівна — не слуга, а людина, що мені допомагає. Не смій так говорити!
А потім Оксана до Бурі чіплятися почала: — Я його боюся! Великий, страшний, як вовк!
— Зачекай, — обурився Тарас, — раніше ти його пестила, цілувала, а тепер тремтиш? Він вихований пес. І якщо доведеться вибирати між тобою і ним — я оберу його.
Оксана вибачилася, сказала, що настрій поганий, навіть гуляти з Бурею почала. Та одного дня прибігла в сльозах: — Тарасе, пробач… Булю вантажівка збила… Його більше нема…
Тарас сльози витирав, не вірив. Як його Буря, навчений кінологом, міг за кішкою кинутися? Це питання його гризло.
Раптом у двері постукала молода дівчина, Соломія, з дитячого будинку випускниця. Прибиральницею у Тараса влаштувалася, бо заочно вчилася. — Дозволите залишки їжі забрати? Ви ж їх викидаєте, — питає.
— Соломіє, ти що, голодна? Потрібна допомога? — здивувався Тарас.
— Ні, дякую, сама справлюсь. Просто дозвольте взяти, — відповіла вона.
Він дозволив, а вона подякувала й побігла. З часом люди зашепотіли, що Соломія забагато їжі бере, мовляв, цілий полк нагодувати може. Тарас задумався: може, їй і справді важко?
Якось побачив, як вона з важкою сумкою йде. Пішов слідом, аж бачить — до сараю біля будинку прямує. Відчиняє двері, а там — собаки, кішки, їжак, навіть кролі! І серед них — Буря, живий! Тарас аж задихнувся: — Буро!
Пес його впізнав, кинувся лизати обличчя. Соломія злякалася: — Вовкун, назад! Фу!
Але пес до Тараса тулився. Вона побачила господаря й вигукнула: — Ви?! Як ви тут?
— Хотів перевірити, чи тобі допомога не потрібна, — спокійно сказав Тарас. — А тут мій Буря…
Соломія очі опустила: — Це тепер Вовкун. Я його не віддам. Ти не знаєш, що він пережив! Я його з того світу витягла!
— Стривай, — зупинив її Тарас. — Давай тварин нагодуємо, а потім за чаєм усе обговоримо.
У сараї — цілий притулок: кішки, собаки, кролі. Соломія розповіла: — Це не зоопарк, а дім для тих, кого люди кинули. Усіх їх я рятувала.
— Як ти з цим справляєшся? — здивувався Тарас.
— Тато ветеринаром був, багато чому мене навчив. Помер, коли мені чотирнадцять було. Тепер у ветеринарній академії вчуся, — відповіла вона.
За чаєм Тарас спитав: — А твої батьки де?
— Загинули в аварії. Я в дитбудинку росла, а тепер у нашій старій хаті живу. Татову справу продовжую, — тихо сказала вона.
— А Буря як до тебе потрапив?
— На кладовищі знайшла, до паркану прив’язаним. Без води, без їжі, скиглив. Люди його боялися. Я його в пальто загорнула, таксист допоміг додому довезти.
— Чому не шукала господаря? — спитав Тарас.
— Мені здавалося, що його кинули… — зітхнула Соломія.
— Мені сказали, що його вбила машина… — промовив Тарас. — Але тепер я знаю, хто брехав.
Повернувся він додому з Бурею, пес радісно гавкав. Зателефонував Оксані: — Оксано, сюрприз у мене. Збирай речі.
— На Мальдіви летимо? — зраділа вона.
—
