Її звали Мотря Савченко, й вже понад вісімдесят років їй було, коли люди почали називати її «баба Мотря-куліша». Жила вона у маленькому селі на Волині. Її хата була простою: глинобитні стіни, бляшаний дах, а коло печі щодня варила вона ту саму страву: куліш із пшоном та квасолею.
Все життя вона була вчителькою. Вчила дітей математиці, читанню, а ще — дивитися на оточуючих із співчуттям. Коли пішла на спочинок, не захотіла сидіти без діла. Казала, що ще багато чого має навчити. Але в її селі багато дітлахів давно покинули школу. Не через лінь, а через голод. Більшість працювали у полі чи жебракували на вулицях. Як їм думати про книжки, коли шлунок пустий?
Тоді Мотря вигадала дещо просте, але мудре. Щоранку виходила вона, сідала на лаву із гарячим горщиком кулішу та гукала:
— «Одна наука за мисочку!»
Діти почали підходити спочатку несміливо. Вона вчила їх нового слова, простого рахунку, оповідки. А потім… годувала їх кулішем. Згодом ця новина розлетілася. Щодня приходило все більше й більше дітей. Вона ніколи не брала грошей. Лише просила уваги. Жінки з села почали допомагати їй готувати. Один хлібороб приносив пшоно. Місцевий тесляр зробив для неї довгу лаву. Так під старою грушею виросла нова школа. Школа, де пахло кропом, людяністю… та свіжим кулішем.
Місцевий кореспондент зробив світлину: літня жінка зі зморщеними руками годує хлопчика, що дивиться на неї, як на справжню святу. Ця світлина облетіла всю країну. Тисячі людей поширювали її по вустях:
«Навчання — це не завжди лише дошка та крейда… Інколи достатньо великого горщика та щирого серця.»
Сьогодні Мотрі Савченко вже немає з нами. На її честь село збудувало їдальню-школу, що носить її ім’я. А біля входу висить табличка з написом:
«Тут голод ніколи не переборить знання.»
Навіки вона зрозуміла головне: спочатку годуй тіло… а потім уже й душа буде бажати наукових пожив.
