Стара спогадка блондинки

Після поцілунку два дні тулилася по полю, як примара. Навіть коров’ячий запах та бруд на чоботях не бентежили. Все було байдуже. Він поцілував мене. Мене! «Багату дурницю».
Але він про це більше не згадував. Ні слова. Неначе нічого й не було. Ніби я не тремтіла аж до райдужок.
А я, дурна, чекала, що він повторить сцену в клуні. Та ні! Коваль мовчав, як партизан.
Аж поки не приїхала вона.
Білявка. Висока. У білих джинсах без єдиної плямки. І в черевиках явно не для коров’ячих лепехів, а для ламання сердець. Звали Орина, вона була ветлікарем. Ну звісно ж. І ще й його колишня. Звісно вдруге!
Я пильнувала з-за пасюшки сіна, ковтаючи заздрість разом із холодним узваром.
— Ох, Яремо, а ти не змінився,— торкалася його руки вона.
— А ти що тут робиш? — сухо спитав він.
— Викликали щодо хворої корови… але сказали, що ти тепер за ферму відповідаєш. Мусила побачити.
БРЕХНЯ! Та корова була здоровіша за мене. Вона приїхала повернути його, а я й не знала, чи то його дівчина, колишня, чи ветлікарка з бонусами.
Тієї ночі, коли всі їли вареники біля ватри, вони балакали й сміялися. Сміялися! А я стояла з холодним вареником в руці, і серце моє розпливалося, як чечил.
Аж поки він на мене не глянув. Здалеку. Тими блакитними очима, що цілували мене у вуста, але тепер ніби казали: «Ти чого вилупилась?»
Не витримала.
Підвелась і пішла.
І, на моє здивування, він пішов слідом.
— Щось не так? — наздогнав він.
— Та ні, чому? Тобі заважає, що я відійшла? Ти ж заклопотаний своєю доктор Барбі?
Він схрестив руки.
— Ревнуєш?
— Я? Та вибач. Мені байдуже, чи ти з нею повернешся, і чи народить вона тобі телят і кілька теличок у хатинці з грубою.
Він підійшов ближче. Знову занадто близько.
— Хотіла б ти, щоб я повернувся до неї?
— Мені байдуже.
— Та невже? Бо два дні тому я тебе поцілував. І досі не можу про це забути.
БАЦ! Знову він. Зі своїми прямими словами. Грубим голосом.
— Тоді не смійся з нею. Не дивись на неї так. Не цілуй мене, а потім ігноруй,— випалила я одним духом, не вдихаючи.
— Я її не цілував.
— Але й мене вдруге теж не поцілував!
Мовчанка.
І тут… він знову обхопив мене за талію.
— Хочеш, щоб я це зробив зараз?
— Не знаю. Ти поцілуєш мене й знову зникнеш?
— Ні, цього разу я не зникну. Цього разу… доведеться тобі мене сама виганяти.
І поцілував мене.
З більшим вогнем, ніж першим разом.
І тільки тоді я здалася.
Хоч іздалі лунав голос білявки:
— Ярему?
Ой…