**Добрий син**
— Знову байдикуєш! Краще б удома щось путяще зробив, допоміг матері. Я з ніг валюся!
— Та я ніби все й зробив, — промовив Ярко, не відриваючись від смартфона.
— Що «все»? Посуд помив? За те спасибі. А треба мене запитати, чим ще допомогти. Ховай телефон, я ж тобі казала!
Оксана Михайлівна зайшла додому й покликала сина, який мав повернутися зі школи. У відповідь — тиша. Зазирнувши до його кімнати, побачила, що Ярко знову сидить у навушниках.
— Та скільки можна! Очей не встигнеш відкрити — вже в телефоні. У туалет — з телефоном. Попереджаю: заберу його до літа! — розпочала з порога Оксана Михайлівна.
— Ну що ти знову завелася? Постійно чіпляєшся до мене через цей телефон. Можеш не заважати, добре?
— Я тобі зараз влаштую! — Оксана Михайлівна підійшла до сина й спробувала вихопити смартфон із його рук.
— Мамо, я не просто так тут сиджу. Ти завжди до мене чіпляєшся. То я щось не так зробив, то ще щось. А коли допомагаю — навіть не помічаєш, — Ярко сховав телефон за спину й відіпхнувся від матері.
— Твоя допомога — як з гуся вода. Я з роботи приходжу втомлена, гроші в сім’ю приношу, а ти цілими днями у свої іграшки граєш!
— Блін, я ж тобі допомагаю, у чому проблема? Ти постійно грошима мені дорікаєш, ніби я чомусь винен.
— Бо гроші з неба не сиплються, сину, — зістрибнула Оксана Михайлівна. — У тебе все просто. Прийшов, поїв, поспав — і життя класне, так? Ніяких клопотів. Добре тобі!
Оксана Михайлівна розвернулася й вийшла з кімнати, грюкнувши дверима.
Півроку тому, коли батько родини просто втік, почали приходити колектори, погрожуючи, що якщо борг не буде сплачено, вони відберуть квартиру. Виявилося, що Богдан захопився ігровими автоматами в іншому кінці міста. За кілька місяців чоловік, який ще недавно був зразковим сім’янином, сповзав у борги, взявши кілька кредитів під заставу квартири. А потім просто зник, залишивши записку: «Вибачте, не шукайте». Оксана вирішила розбиратися сама, щоб утримати житло, й пішла на другу роботу.
— Марусю, він мене бісить із цим телефоном. У нього залежність, як у батька, говорю тобі, — скаржилася Оксана Михайлівна подрузі по телефону.
— Оксанко, мені здається, ти себе накручуєш. Ярко у тебе золотий хлопчина, не чета моїм ледачаям. І вдома прибирає, і вечерю готує до твого приходу, і в школі встигає. Нехай собі в телефоні сидить у вільний час.
— Але ж гроші я в дом приношу! Невже так важко не залипати в цьому смартфоні? Бачить же, що це мене дратує.
— А може, він і не грає зовсім. Зараз у телефонах усе: і навчання, і додатки, і шкільні чати. Може, варто поговорити й розповісти про батька? І сама заспокоїшся, коли дізнаєшся, чому телефон з рук не випускає.
— Не буду я його розпитувати. І так усе бачу. Скоро з глузду з’їде. Уявляєш, руку підняв, ніби бити хотів. Я телефон відбирала, а він його за спину сховав. Як це розуміти?
— Оксанко, ти ж казала, що він сам на цей телефон заробив?
— Та як заробив. Літом кур’єром підробляв, копійки приніс і все на телефон спустив. Бачить же, що я з ніг звалююся. Безсовісний!
Ярко стояв за дверима й прислухався. З того часу, як батько пішов, мати ніколи не пояснювала, що сталося. Ця тема в них була заборонена. Але Оксану Михайлівну ніби підмінили. А Ярко щиро не розумів, що робить не так і навіщо потрібна друга робота. Квартира була у власності давно, мати кілька років працювала завгоспом у великому супермаркеті й добре заробляла. До втечі батька жили не багато, але й не бідували.
Ярко сів на ліжко, встромив навушники в вуха й запустив гру-бродилку, яка була популярною серед однолітків. У чаті хлопці почали його заспокоювати:
— Не зациклюйся, братан. Моя теж постійно як скажена ходить. Учора ввірвалась і шафу перевернула. Усю одіж викинула, бо якусь свою кофту загубила. А знаєш, де вона була? У пральці.
— А в мене мати, як посвариться з батьком, то на молодшого зривається. Мене не чіпає, ми в минулий раз сильно посварились, а молодшого постійно ганяє. Нічого, ще рік — і я відсіля втечу. Тільки брата жалко…
Ярко дуже любив батьків. Він був єдиною дитиною в родині, і серйозних сварок раніше не було. Оксана Михайлівна колись працювала вихователем у дитсадку, потім змінила професію, стала кладовщиком, а згодом дослужилася до завгоспа. Завдяки першій професії завжди могла знаходити спільну мову з сином, хоч і траплялися дрібні побуті чвари.
«Ні, так не піде. У цьому божевільні тривало жити не можна», — подумав Ярко й відклав смартфон.
— Мам, можемо поговорити? — він зазирнув у її кімнату.
— А чого без телефона? — зістрибнула мати.
— Не починай, давай спВона підійшла до нього, обняла, і вперше за довгий час почула, як їхні серця б’ються в один ритм.
