Справедливість понад усе
Лізу з дев’яти років виховувала бабуся, Клавдія Іванівна. Її батьки загинули, коли поверталися з району на старенькому «Запорожці». Вони продавали на ринку м’ясо й молоко, була пізня осінь, дощовита.
Ліза вже розуміла, що після похорону більше ніколи не побачить рідних. Баба Клава тепер жила одна — дід Яків помер. Так і жили удвох: бабуся й онука. Ліза закінчила школу і зустрічалася з місцевим хлопцем Валеркою.
Валерко був гарним і жартовливим, дівчата його обожнювали. Характер мав гарячий, часто сварився з Лізою через дрібниці, та завжди першим мирився. Хоч і сваряться, але обоє знали — будуть разом.
— Лізонько, що ти знайшла в цьому бешкетнику? — воркотала Клавдія, коли онука крутилася перед дзеркалом. — Він тобі не пара. Такий самий, як і твій дід Яків був… Ох, і намучилася я з ним.
— Бабусю, та він хороший хлопець, — захищала Ліза.
— А я кажу — не пара. Ось подивись на Артема — тихий, чемний, за тобою ходить, мов тінь.
Бабуся не любила Валерка: той міг і грубо відповісти, якщо вона не сказала, де Ліза. А Артемові дівчина подобалася ще зі школи. Він був сором’язливим, не таким, як Валерко.
— Лізонько, чоловіка треба вибирати, як Артем. А ти дивишся на цього гарячуна.
Ліза з Валерком знову посварилися. Він поїхав до райцентру й не повернувся. Вона уявила, що він знайшов там іншу, та Валерко любив лише її — просто загуляв з друзями.
— Піду до подруги Настки на ніч, нехай помучається, — вирішила Ліза.
— До Настки? Ну йди, — зітхнула бабуся. Лише б не до Валерка.
Рано вранці село облетіла звістка: хтось напав на бабу Клаву. Ліза кинулася до дому. Бабусю знала сусідка Галя, яка принесла молоко. Вона ж викликала швидку.
Слідчий Андрій Степанович питав Лізу, чи є вороги у бабусі, але дівчина нічого не знала. Відвезли Клавдію до лікарні.
Село затихло. Старі люди боялися — хтось напав на беззахисну. Ліза докоряла себе за ту ніч у Настки.
У лікарні сказали: баба Клава ще без свідомості, але життю нічого не загрожує. Андрій Степанович сподівався, що вона розпізнає нападника.
Повернувшись до села, Лізу біля відділку чекав Артем.
— Як ти? — він накинув на неї куртку.
— Нормально, — сухо відповіла вона.
— Давай пройдемося. Мені треба щось сказати.
Ліза відчувала себе самотньою. Валерко далеко, бабуся в лікарні. Артем став її опорою.
— Проведи мене додому, — попросила вона.
— Добре. Але слухай: я думаю, що це Валерко. Його бачили біля вашого двору.
— Ні! Він не міг!
Та вдома ця думка не давала їй спокою.
Наступного дня Валерко наздогнав її.
— Ліза, ну що ти? Серйозно образилася? Я ж був у Лешка, ніяких дівчат!
Вона дивилася на нього з огидою.
— Тобі шкода? Ти підняв руку на мою бабусю!
— Що?
— Тебе бачили біля двору.
— Так, я говорив з нею! Але вона мене прогнала, як завжди. Я не бив її!
Ліза не вірила. Ззаду спостерігав Артем.
Скоро село дізналося: Валерка заарештували.
Ліза гуляла з Артемом. Він казав:
— Твоя бабуся добра. Вона мене частувала пирогами.
— Так, вона любить тебе.
— Вийдеш за мене? — раптом спитав він.
— Коли бабуся одужає, тоді поговоримо.
Вдома Ліза плакала.
— Бабуся була права… Валерко — зло.
Рано вранці подзвонили з лікарні.
— Ліза, бабуся при тямі!
Вона помчала до слідчого. У палаті медсестри тримали Артема — він намагався задушити бабусю.
— Чому?! — скрикнула Ліза.
— Хотів, щоб Валерка посадили, — бурмотів він. — Тоді б ти вийшла за мене…
Бабуся видужала. Валерка випустили. Ліза вийшла за нього заміж.
Хоч і близилася зима, у дівчини на душі співали птахи. Бо коханий був поруч, а зло завжди показує своє обличчя.
