Сідайте, діточки, розповім вам історію, що досі мене турбує. От сиджу я в домі престарілих, в’яжу панчохи, а думки, мов птахи, літають у минуле. Сусідка моя, Ганна Іванівна, якось розказувала про свого Петрика та лихо, що він на свою голову напросився. Мене ж сюди родичі відправили, кажуть, спочивати, а я лиш спогади перебираю, немов старі листівки. А ця розповідь — про те, як любов зав’язує очі, а правда, мов криниця, завжди на дні чекає.
Був у Ганни син — Петрик, хлопець як з пісні. Працьовитий, мов мурашка, руки золоті, а серце добре, як теплий хліб. Завжди мамі допомагав: то дрова порубає, то полицю прилаштує. Та от одного дня привів додому дівчину — Мар’янку. Ох, і пишна ж була! Брови — немов півмісяці, нігті — довші за мої спиці, губи червоні, як маківки. Та очі холодні, немов у риби на ринку. Ганна мені пошепки казала:
— Насте Захарівно, лихо буде. Ця лялька лиш про гульні думає, а в голові — пусто, як у горщику після вареників.
І не помилилась. Першого ж дня Мар’янка тарілку кинула в мийку, а на зауваження Ганни:
— Не хочу руки псувати, — мовила, наче це їй належить.
Свекруха спокійно, але рішучо:
— Я за тобою прибирати не буду. У нас кожен своє миє.
Мар’янка сопіла, сполоскала ту тарілку, а вона все жирна, мов сковорода після сала. Ганна лише очі заплющила, та мовчала. А ввечері питає Петрика:
— Сину, ти ж не з нею одружуватимешся?
А він, бідолашний, очі сяють:
— Кохаю, мамо! Одружусь!
Як то кажуть, любов сліпа — полюбиш і козу. Ось і Петрик осліп від тої вроди. За два місяці весілля справили. Ганна серцем відчувала лихо, але що вдієш? Віддала їм ключі від бабиної хати, щоб жили окремо. Гадала, може, Мар’янка опам’ятається, коли свій кут матиме.
Минув час, прийшла Ганна в гості, а там — Господи! Курява по кутках, шкарпетки під ліжком, посуд у раковині горою. А Мар’янка сидить, нігті полірує, у телефоні щось гортає.
— Я себе знаходжу, — каже, немов це все виправдовує.
А Петрик — очі почервонілі, змучений, бо вже третій кредит узяв. Мар’янка ж авто захотіла, не просте, а блискуче, як її нігті. Ганна питає:
— А хто за те авто платитиме?
Мар’янка ніс догори:
— Це не ваша справа. Чоловік має заробляти, а я — бути гарною.
Ганна лише зуби зціпила. Як кажуть, птаха по пір’ю знають, а жінку — по ділам. Пообіцяла собі: більше ні копійки Петрикові не давати, хай сам викручується.
Через місяць син прибіг, очі перелякані:
— Мамо, візьми кредит на себе, Мар’янка авто хоче, а я не потягну.
Ганна глянула на нього, як на дитину:
— Ні, сину. Наобіцяв їй місяць з неба — сам і розбирайся.
Повернувся Петрик додому, сказав Мар’янці, що авто не буде. Ох, що почалося! Вона як завила, немразь її вкусила. Слова кидала такі, що вуха в’яли. Доколупала його так, що Петрик не витримав — вигнав її з хати. А потім і розлучення оформив. Мар’янка ще погрожувала судом, та куди там — сама винна, нічого не дістала.
Повернувся Петрик до мами. Ганна його не лаяла, лише борщу налила та промовила:
— Сину, не та любов, що в очі світить, а та, що в біді підтримає.
Петрик слухав, головою кивав. А через рік знайшов собі дівчину — Галинку. Не з глянцю, а просту, із добрим серцем. Вона з Ганною одразу знайшла спільну мову — разом вареники ліпили, город пололи, сміялися, як подруги. Галинка не вимагала машин, а коли Петрик їй каблучку недорогу подарував, вона аж сяяла від радості.
Ганна мені потім розповідала: «Знаєш, Насте, я думала, син з тою Мар’янкою пропаде. А він вибрався, бо серце в нього щире. А Галинка — це його доля».
Минуло ще трохи часу, і Петрик із Галинкою дитину народили — дівчинку, Оксанку. Ганна онучку на руки брала, а в очах сльози щастя. Бо бачила: сім’я справжня, де любов не на словах, а в ділі. Мар’янка ж, кажуть, десь по клубах гуляла, красу свою продавала, та щастя так і не знайшла. Бо, як казала моя
