Родинні душі
Іван стомлено присіп під розлогим каштаном біля дороги. Ішов із міста пішки — шлях не близький, аж вісім кілометрів. А враховуючи, що хлопець не дуже тучний та сильний, то й відчував, як ноги вже не слухаються.
«Ще трохи — піднімусь на гору, і вже побачу село. Залишилося кілометра два, — думав він. — І жодної машини не трапилося у цьому напрямку. Цікаво, як тут із автобусами?»
Іванові двадцять вісім, і сім із них він провів у місцях не таких уже й віддалених. Тепер повертався. Багато передумав за ці роки, і гіркота залишилась — потрапив за ґрати ні за що. Міські «друзі» підставили, наклепали, ще й погрожували: якщо відмовлятиметься, то… Та й сам винен — тримався їхньої компанії.
«Дійду до сестри, там і відпочину. Цікаво, як змінилися всі за ці роки. Невже і племінниця Олеся вже виросла? Скільки ж їй тоді було? Чотирнадцять…»
Відпочивши, пішов далі. Коли підійшов до хати Ганни, побачив у дворі гарну дівчину. Подумав, що зайшов не туди, та все ж вітаючись, увійшов у ворота.
«Добрий день, Ганна вдома?»
«Доброго здоров’я», — почув у відповідь і впізнав у дівчині Олесю.
«Олесю! Яка ж ти стала…» — він зрозумів, що вона його не впізнає. — «Іван я, брат твоєї матері.»
«Ой, дядьку! Мама й тато дома.»
Тим часом на ґанок вийшов Тарас, а за ним і Ганна.
«Здоров, Іване», — простягнув руку чоловік сестри і міцно обняв його. — «Повернувся, значить.»
«Вітаю, брате», — усміхнулась сестра і теж пригорнула його. — «Господи, шкіра та кістки! Треба тебе годувати — мабуть, не солодко на державних харчах.»
Батьків у Ганни й Івана давно не було — згоріли у бані. Ганна й виховувала молодшого брата. Потім вийшла заміж за місцевого хлопця Тараса, і так і жили в батьківській хаті. Хоча згодом Тарас перебудував дім, зробив прибудову. Іван після школи поїхав навчатися до міста, вже майже закінчував коледж, коли потрапив у місця не такі вже й віддалені.
Ганна дуже переживала за брата, не вірила, що міг він щось погане зробити, але так уже вийшло…
«Заходь, Іване, у хату», — промовив Тарас. — «Зараз баню затоплю, треба з дороги обмитися. Невже пішки ішов із райцентру? Автобус тут двічі на день їздить.»
«Так, ішов не поспішаючи. Стомився, звісно, але нічого — відпочину», — відповів Іван і зайшов у дім.
Ганна метушилась на кухні — брата треба нагодувати. Нарешті Іван пішов у баню, а вийшов звідти веселий і свіжий. Того вечора було багато розмов. Вирішили, що брат поживе у них — йти йому було нікуди.
Минув місяць. Іван опам’ятався, навіть поправився — Ганна добре годувала його, пекла пироги, готувала смачно. За цей місяць у селі він пару разів їздив у місто, повертався через день. Ходив по двору веселий, насвистував, і Ганну охоплювала тривога: а раптом знову зв’язався з міськими «друзями»? Та потім заспокоювала себе:
«Навряд чи. Відбув строк, навряд чи захоче туди знову.»
Олесю теж цікавило. Вони разом із Іваном пололи картоплю, сміялися, дядько щось розповідав, а вона реготала.
«Іване, а ти в місті когось знайшов? Ну, у сенсі дівчину?»
«Ні. А з чого ти взяла? Там живуть батьки мого друга, я обіцяв їх відвідати. Впер
