**Спадщина з характером**
— Олесю, давай розіб’ємо цю прокляту шафу, більше не витримаю! — Соломія шпурнула коробку з бабусиними порцеляновими чашками на підлогу, і вони дзенькнули, мов розсерджений хор. Квартира покійної бабусі Олесі, пройнята пилом, старими книгами та солодкуватим ароматом забутих карамельок, була завалена коробками, пакетами та спогадами. У центрі вітальні, немов давній вартівник, стояв масивний дубовий шаф, закритий на іржавий замок. Його темні дверцята, вкріті потрісканим лаком і різьбленими візерунками, насміхалися з сестер, зберігаючи свої таємниці.
Олеся, старша сестра, витерла піт з чола рукавом сірого светра, її каштанове волосся вибилося з неохайного хвостика. Вона кинула на Соломію погляд, повний роздратування.
— Розіб’ємо? Ти при здоровому глузді, Соломіє? Це антикваріат! Його можна продати за тридцять тисяч, якщо не зіпсувати. А ти тут із молотком, наче в кіно про грабіжників!
Соломія, молодша, з розкуйовдженим світлим волоссям і в поношеній джинсовій куртці, фуркнула, уперши руки в боки. Її браслети дзенькнули, немоб бойовий клич.
— Антикваріат? Це старь, Олесю! Бабуся роками його не відкривала. Там, мабуть, її старі хустки та пожовклі листи. Треба знайти ключ, а не руйнувати все, як варвари!
Олеся шпурнула ганчірку, якою витирала пил з полиць, і підійшла до сестри, її карі очі спалахували.
— Ключ? Та де ти його шукатимеш? У льоху? У нас тиждень, щоб розібрати квартиру й здати ключі ріелтору! У мене кредит на авто висить, Соломіє, а ти тут про хустки мрієш!
Соломія розвела руками, її голос затремтів.
— Кредит? А мені разом легко? Я на фрілансі, замовлень нема, Віктор сам тягне! Але ж я не хочу продавати бабусин дім, наче її ніколи не було! Це наша пам’ять, Олесю!
Сварку перервав Ігор, чоловік Олесі, який увійшов із ящиком інструментів. Його темна борода блищала від поту, а сорочка в клітинку була в пилу від горища.
— Дівчата, знову кричите? — промовив він, ставлячи ящик на підлогу з глухим стуком. — Давайте я шафу відкрию, і закриємо тему. Там, мабуть, порожньо.
Віктор, чоловік Соломії, увійшов слідом, тримаючи коробку з бабусиними книжками. Його окуляри з’їхали на ніс, а світле волосся стирчало від пилу. Він похитав головою, його голос був м’яким, але твердим.
— Ігор, не поспішай. Соломія права — треба шукати ключ. Це бабусина шафа, там може бути щось важливе. Вона не просто так її закрила.
Олеся заплющила очі, схрестивши руки.
— Важливе? Вікторе, ти як Соломія — завжди у хмарах. Нам гроші потрібні, а не бабусині казки!
Соломія підійшла до шафи, її пальці торкнулися холодного замка, наче він міг заговорити.
— Казки? Це ти все у гроші переводиш, Олесю! Бабуся нас тут ростила, пиріжки пекла, а ти хочеш її життя на блошиному ринку продати!
Шафа, мовчазна й нерухома, стала їх ареною, де кожна подряпина на дереві нагадувала про минуле, яке сестри бачили по-різному.
Наступного дня розбір продовжився, але повітря в квартирі було важким, немоб перед зливою. Олеся сортувала посуд на кухні, відбираючи порцелянові тарілки на продаж і кидаючи старі каструлі до коробки з написом «На викид». Соломія сиділа на підлозі у вітальні, перегортала бабусин альбом із чорно-білими світлинами, її очі блищали від сліз.
— Олесю, подивись, — сказала вона, простягаючи фото. — Це ми з тобою на дачі, пам’ятаєш? Бабуся годувала нас малиною, а ти мені коси заплітала.
Олеся глянула, але одразу відвернулася, шпурнувши ложку до коробки. Та дзенькнула, немоб протестуючий дзвін.
— Соломіє, не починай. У нас справ по горло, а ти знову у минулому копаєшся.
Соломія захлопнула альбом, її голос став різкішим.
— У минулому? Це наша історія, Олесю! Ти що, забула, як бабуся мирила нас, коли ми посварилися через ляльок?
Олеся обернулася, її щоки почервоніли.
— Мирила? А хто потім за неї в лікарні сидів, поки ти в своїй художній школі малювала? Я, Соломіє! Я кредити брала, щоб їй ліки купити!
Соломія схопилася, її браслети дзенькнули.
— А я що, не допомагала? Я ночами з нею сиділа, коли ти на своїй бухгалтерії пропадала! Але тобі байдуже, ти тільки про гроші думаєш!
Ігор, який увійшов із викруткою, спробував втрутитися.
— Олесю, Соломіє, годі. Давайте шафу відкриємо, і все з’ясуємо. Якщо там старь, продамо. Якщо спадщина — залишимо.
Віктор, який чистив стару настільну лампу з зеленим абажуром, похитав головою.
— Ігор, це не просто шафа. Це пам’ять. Соломія права — треба шукати ключ. Бабуся б не замкнула її без причини.
Олеся фуркнула, її голос став льодА якщо не тепер, то коли? – прошепотіла Соломія, повертаючи ключ у замку, який несподівано подався з тихим клацанням, розкриваючи перед сестрами не лише темні полиці шафи, а й двері до їхнього спільного майбутнього.
