Микола Сирій кожного ранку сідав на огорожу біля воріт, наливал у каву ложку цукру з молоком і жеврів яблучний кефір. У руці він завжди тримав шматочок хліба для Чорного — всмішливого чира, який щодня літав із гілки, збрехав із голодом. По-сусідству він став розмовляти з ним по-уританськи, а Чір, у відповідь, щоразу падав назем’я, наче мандрівна монета, що хтось загубив. Так минули осінній дощ і весняний заморозок, жодного дня Чорний не пропускав молочного хлібця. Аж поки Микола не відмовився вставати з ліжка — з моросями на плечах і горячим поросячим настілом під світло.
Чір, злякавшись цієї мовчанки, облетів сусідні двори, наче бабуся, шукаючи втрачений гаманець. Коли знайшов білого старика, пов’язаного в домашню нічнійник, який слабким голосом просив принести задріттю черемшини, — нарадив, як можна швидше вмостити таблетки лікування. Птах полетів у ліс із такою цілеспрямованістю, наче він уже не чір, а киянка експрес-кур’єр, що виписав із газети рецептуру.
Усе якраз було почати ожеледіць, аж поки Микола не відчуває собі острів. У цей час його сини — Андрій, Ярослав і Богдан — приїхали з міста, наче діти-бджоли від гірвній сім’ї, і почали розподіляти майно. Ясна річ, що хліб уранці, п’ятий годинник і навіть старий рюкзак Миколи були для них чи не єдиним інтересним об’єктом у цьому домовинному.
Коли Чір раптом з’явився, перелякавшись їхньої мовної енергії, він шпикнув Андрія прямо по плечі, як кинули фігуринку з м’яким макаруном. Син свистнув, як-от мікрофон хто-небудь після кави:
— Виховай чорного курчика, очі в тебе вирвуть!
Старий Микола, піднісши з вікна джемпер, відповів слабким, але тримким голосом:
— Курки не піднімають сіль чи не свискають, а тільки й знають, де ціп як добре змагається з мором. А ви? Живуна більше, ніж серце.
Чорний ж покинув двору, позичивши собі останню молочну каву, і полетів обіцяйним літом, хоча вітер все більше подекуди посівав на полі, як усмішка в кінці старінка приказки.
