Подарунок, за який соромно
Кошик із фруктами стояв на кухонному столі, німий докір. Оксана Петрівна знову глянула на нього й важко зітхнула. З вітальні долинали звуки телевізора — там сидів чоловік, захоплений черговою передачею про рибалку. Йому, звісно, усе було байдуже.
— Оксанко, ти скоро? Чай стигне, — покликав її Петро.
Оксана поморщилась. Навіть чай собі підігріти не міг.
— Іду, — відповіла вона, дістаючи з холодильника варення.
Пройшовши повз дзеркало в коридорі, вона мимоволі поправила сиві пасма. Як швидко летить час. Здавалося, щойно виходила заміж за Петра, а сьогодні вже святкували шістдесятий день народження доньки.
Донька. При думці про Софію серце стиснулося. Вони посварилися тиждень тому, і досі не розмовляли. Як завжди, винуватою виявилася Оксана. А хотіла ж як краще.
На столі біля брудної чашки Петра лежала фотографія в дерев’яній рамці — їхнє весілля. Молоді, щасливі. Оксана в пишній сукні, Петро в офіційному костюмі. Хто б тоді подумав, що через сорок років їхнє життя перетвориться на рутину, повну непорозумінь?
— Ти чого там завмерла? — знову почувся голос чоловіка.
Оксана здригнулася й понесла у вітальню піднос із чаєм.
— Ну що, ще переживаєш? — спитав Петро, не відриваючи очей від екрана.
— А ти, бачу, зовсім ні! — не втрималася Оксана. — Подзвонив би Софійці, вибачився.
— За що? — Петро нарешті повернувся до неї. — За те, що подарували їй подарунок? Яка маячня.
Оксана поставила піднос на стіл і сіла на край дивану.
— Це був жахливий подарунок, Петре. Я сама це розумію.
— Звичайний сервіз, — знизав плечима чоловік. — Дорогий, до речі. Три тисячі гривень віддали.
— Не в грошах річ, — зітхнула Оксана. — Ти б бачив її обличчя, коли вона відкрила коробку. Їй же цей сервіз ще тридцять років тому не подобався, а ми його зберігали — і назад їй на ювілей! Вона подумала, що ми знущаємося.
— Та які знущання! — спалахнув Петро. — Нам здавалося, що гарний подарунок. Рідкісна річ, між іншим.
Оксана похитала головою. Чоловіки нічого не тямлять у тонкощах. Цей сервіз вони колись отримали на весілля від далеких родичів Петра. Вона добре пам’ятала, як маленька Софійка крутила в руках чашку й казала: «Мамо, ну що за старовинна краса? Усе в квіточках, немов городовина». Відтоді сервіз лишався в серванті, аж доки не додумалися подарувати його доньці на ювілей.
— Смаки змінюються, — уперто продовжив Петро. — Зараз такий старовинний стиль в моді. Всі ці… як їх… модники тільки таке й шукають.
— Софія не модниця! — скрикнула Оксана. — Вона головний бухгалтер у серйозній компанії. У неї в квартирі мінімалізм, а не бабусині серван— А вона могла б просто сказати «дякую» та поставити його на поличку, — буркнув Петро, відвертаючись до телевізора, а Оксана, посміхнувшись, вирішила, що сварка через сервіз — це дрібниця поруч із тим, щоб просто мати можливість обняти свою доньку знову.
