Гіркий дар свободи
Прохолодний осінній вітер гуляв вулицями невеличкого села під Житомиром, а я, сидячи в бабусиній теплій кухні, слухала її оповідь. Два роки я провела за кордоном, працювала, мандрувала світом, а повернувшись, першим ділом поїхала до своєї улюбленої бабусі. Вже кілька днів насолоджувалася сільською тишею, коли раптом зрозуміла, що не бачила сусідку, Ганну Семенівну, добру та працьовиту жінку, чий будинок стояв навпроти. Її усмішка та невтомна енергія завжди гріли мені серце.
— Бабусю, а де Ганна Семенівна? — занепокоїлася я. — За тиждень жодного разу не заходила. З нею все гаразд?
Бабуся подивилася на мене з легким здивуванням, а потім зітхнула:
— Вона вже півтора року в будинку для літніх. Ти ж не знала! Сідай, розповім.
І ось яку історію вона розказала.
Ганна Семенівна все життя була працьовитою. Ніхто з сусідів не бачив її без діла: то вона копалася в городі, то доглядала за яблунями, то зустрічала корову з пасовищ, то пекла такі пироги, що півсела ними частувала. Ягоди, овочі, яйця, сметану, в’язані хустки з козячого пуху — все це вона возила на ринок у райцентр. Кожен грош бережно складала у стару бляшану коробку з-под цукерок. Не для себе — їй то багато треба? — а для сина Василя, невістки Надії та онука Іванка. Василь з родиною жив у Житомирі, за три години їзди. Приїжджали регулярно, але не допомагати з городом чи господарством, а забирати сільські дари. Іноді їхня машина так тріщала від перевантаження, що здавалося — колеса ось-ось відваляться.
Роки йшли, і Ганна Семенівна почала здавати. Спина боліла, ноги ломило, суглоби крутило, тиск скакав. Поступово вона розпродала худобу, залишила лише пару грядок, а решту ділянки віддала сусідам під картоплю. Василь став приїжджати рідше, а Надія взагалі перестала з’являтися — брати вже було нічого. Коли у Ганни Семенівни різко погіршився зір, вона запанікувала. Подзвонила синові, благала показати її міським лікарям. Василь приїхав, забрав матір у Житомир.
Надія зустріла свекруху холодно. Накрила стіл, запропонувала чаю, але в її погляді читалося роздратування. Василь наполіг на повному обстеженні. Цілий день вони провели у поліклініці, потім заїхали до аптеки за ліками. Повертатися в село було пізно, і Ганна Семенівна залишилася ночувати. Надія, дізнавшись про це, не приховувала досади: на кухні вона так брязкала посудом, що аж вуГанна Семенівна лише усміхнулася, обережно взяла в руки свою бляшану коробочку і промовила: «Ну що ж, сину, тепер у мене є все, що треба — свобода, спокій і нові друзі, а ви вже самі якось».
