Сьогодні, як завжди, Оксана зустрічала сина зі школи… Вона спеціально взяла відпустку у вересні, щоб Петрик, її хлопчик, звик до свого нового статусу першокласника. Адже це перший клас, він ще такий маленький…
Згодом він і сам зможе повертатися додому, адже школа була буквально у сусідньому дворі – навіть дорогу переходити не потрібно.
Але Петра в школі вже не було…
— Дівчатка, де Петрик, чи не бачили його? Він же був тут щойно! — запитала класна керівниця у своїх учениць.
Дівчатка захихотіли:
— А Петрик пішов провожати Марину з 2А, наречений!
Оксана здригнулася і пішла дізнаватися номер телефону батьків Марини. Лише через годину вона до них додзвонилася й довідалася, що дівчинка вже вдома. Марина сказала, що вони з Петриком доїхали автобусом і розлучилися біля під’їзду. Що сталося з ним далі, вона не знала.
Оксана чекала… Вона не могла навіть вийти з дому – у Петрика не було ключів від квартири. Навіщо вони йому, якщо вона завжди його зустрічала? Але коли на вулиці почало темнішати, материнське серце промовило, що чекати більше просто неможливо!
Поліція обшукала район Марини, перевірила всі автобуси за маршрутом – Петрика ніхто не бачив. Хлопчик зник! Оксана метушилася містом, не маючи сидів вдома, нерви не видерживали бездіяльності. Але що вона могла зробити, не знаючи, де шукати сина?
І ось, о п’ятій ранку, вона спустилася на перший поверх… Там, у шістдесятій квартирі, жила дивна жінка, ще не стара, але всі мешканці називали її баба Галя. Одного разу вона, зустрівши Оксану на сходовому майданчику, косила на неї оком, похитала головою й сказала:
— Не виходила б ти, дівко, сьогодні з дому…
— Що вам до того? — різко відповіла тоді Оксана.
— Мені й дійсно байдуже, але твоїй сім’ї буде погано!
Оксана усміхнулася, але в той день у неї витягли гаманець із сумки й за п’ять хвилин спустошили картку. Нікого так і не знайшли (та й не шукали), а їй довелося брати кредит, щоб якось дотягнути до зарплати.
Оксана довго дзвонила у двері, і коли вони відчинилися, вона увірвалася в квартиру й, нічого не пояснюючи, сунула в руки сонної баби Галі телефон із фотографією сина.
— Скажіть, де Петро!!!!
— Пропав? — здивовано запитала сусідка.
— Так! Де мені його шукати?!
— А подзвонити йому не доля?
— Та не даю я йому телефон у школу, заборонено. Та й навіщо – я ж його зустрічаю!
— Ааааа… — потягнула баба Галя, взяла телефон у руки й кивнула, щоб Оксана йшла за нею.
Вони зайшли до кімнати, баба Галя сіла у крісло, закрила очі й поклала долоні на екран смартфона.
Оксана не відводила від неї очей. І ось, нарешті, баба Галя відкрила очі й уважно подивилася на Оксану:
— Живий твій син… Десь глибоко під землею… Але ти йому живою не допоможеш!
— Де він?! Скажи — де?! — Оксана вчепилася у край бабиної, м’ятої сорочки.
— Звідки я знаю? Я ж не «Гугл-мапи», у мене нема вбудованої геолокації. Я лише побачила дещо його очима. Тому й кажу — живою ти сина не врятуєш. Просто не знайдеш!
— Що це значить?!
— Те й значить! Я тобі прямо скажу… Вибирай — або ти, або син…
— Відьма! — вигукнула Оксана, вихопила телефон і пішла до дверей.
А вслід їй почувся тихий, байдужий голос:
— Даю тобі останню пораду… Залиш вхідні двері відчиненими!
Оксана повернулася додому, її трусило. А якщо ця баба Галя права? І її син зараз десь там, під землею? Адже тоді їй дійсно не варто було виходити з дому…
І що значить — живою не допомогти? Оксана задумалася на хвилину… Якби з Петриком було все гаразд, він давно б уже був удома! Дорогу назад він би знайшов, добрі люди допомогли бі маленькій дитині.
Сумнівів більше не було, і Оксана взяла аптечку… Тремтячими руками вона дістала кілька упаковок ліків, налила у склянку трохи води. А потім, згадавши останню пораду, вийшла у передпокій і відчинила замок.
Душа вирвалася з тіла миттєво, ніби вже чекала… Піднялася угору й кинулася туди, звідки її кликали вже кілька годин.
***********
Петро, провівши Марину, трохи засмувЙого серце радісно затріпотало, коли він побачив, як мама з усіх сил біжить до нього, обіймаючи його так, ніби більше ніколи не відпустить.
