**Шницелі, гінекологія та вершина мрії**
Коли Андрій Коваль висадив свою чергову пасію з авто, навіть ніжно поцілував її у щоку й махнув рукою на прощання. У грудях ще грілися солодкі відлуння її парфумів, а на губах – присмак зради. Він глибоко вдихнув і повернув ключ у запалюванні – час було їхати додому.
Біля під’їзду свого будинку у Львові він затримався. Стояв хвилину, намагаючись зібрати в голові потрібні слова. Треба було сказати чітко, по-чоловічому. З розмахом, щоб назавжди. Бо він більше не міг жити у цій нудній, холодній, передбачуваній сім’ї. Хотілося пристрасті. Хотілося чогось, що мурахами бігає по спині. І він це знайшов – у спокусливій Олені Володимирівні.
Він піднявся сходами, не чекаючи ліфта. Вдихнув повітря і відчинив двері.
— Привіт, — голосно сказав він, заходячи у квартиру. — Мар’яно, ти вдома?
— Вдома, — ліниво відповіла дружина. — Ну що, Андрію, шницелі смажитимемо?
Ось воно. Момент істини. Коваль випрямився і, прочищаючи горло, випалив:
— Мар’яно, мені треба тобі сказати… Ми маємо розійтися.
Жодного вибуху емоцій. Ні крику, ні докорів. Мар’яна навіть брову не здвинула.
— Тобто шницелі скасовуються? — спокійно запитала вона, визираючи з кухні.
— Твій вибір. Хочеш – смаж, хочеш – ні. Я йду. До іншої жінки.
Звичайна дружина у такій ситуації влаштувала б сцену. Може, навіть кинула б щось важке. Але Мар’яна до таких не належала.
— Тільки не кажи, що знов забув мої черевики з ремонту, — промовила вона рівним голосом.
— Трясця… Забув, — пробубнів Андрій, червоніючи. — Але якщо хочеш, зараз же поїду, заберу!
— Ну звісно… Пошли тебе за черевиками – а ти й старі принесеш. Такий ти й є, Коваль, — зітхнула Мар’яна. — Ніякий ти не чоловік, а мямля з дипломом інженера.
Андрій відчув, що його ретельно підготовлена промова розвалилася. Не так він уявляв цей вечір. Не так бачив кінець свого подружнього життя.
— Мар’яно, ти не розумієш! Я серйозно! Я тебе не кохаю! Я кохаю іншу! Я йду!
— Чудово, — відповіла вона. — У тебе ж взуття не в ремонті. Ходи куди хочеш.
Він навіть поперхнувся. Боже, як же важко з нею сперечатися! Колись саме за цю врівноваженість він і закохався. За мовчазну силу, за залізну логіку й неймовірну господарність. А тепер усе це здавалося бетонною стіною, в яку він врізався на повному ходу.
— Я… Я вдячний тобі за все, — почав він знову. — Але я йду. Бо кохаю. По-справжньому.
— Наталко Зозуля? — буденно запитала Мар’яна.
— Що? Ні! — знітився Андрій. — Звідки ти її взагалі знаєш?
— Чи, може, Світлана Бурковська? З нею ти якось у п’ятницю затримався…
Він замовк. Спину вкрив піт.
— Ні. Не Бурковська. І не Зозуля. Це Олена. Олена Володимирівна Гончар. Тридцять п’ять, одна дитина, два аборти… Ти ж розумієш, що це кохання всього мого життя.
— Геть ти поїхав, Коваль, — сказала Мар’яна, наливаючи собі чаю. — Ти хоч знаєш, з ким зв’язався?
— Я знаю, що кохаю її, — прошипів він. — І збираюся бути з нею.
— А історію хвороб ти у своєї «вершини мрії» читав?
— Н-ні…
— А я читала. Бо я – гінеколог. Зі стажем. Я знаю, де ти був, навіть якщо сам забув. У цьому місті я переглянула всіх жінок, а ти – лише деяких. Тож повір: Гончар – це не подарунок. Це клінічний випадок.
— І що ж ти пропонуєш? — спитав він безнадійно.
— По-перше, — сказала Мар’яна, — іди в душ. По-друге, я подзвоню Миколі Івановичу у шкірвенеологію – хай тебе без черги огляне. А по-третє – сядь, подумай і не соромся.
— Але ж я… я ж…
— Іди вже мийся, — перебила вона. — А я піду шницелі смажити. Схочеш нормальну жінку – звертайся. Підберу. Без сюрпризів.
І Коваль мовчки поплівся до ванни. У мріях він йшов гучно, красиво, з драмою. А на ділі пішов – за милом.
**Мораль:** Іноді найкраща пригода – це коли ти просто йдеш у душ, а не назустріч власним ілюзіям.
