Сльози на святі життя

— Олено! Оленко! Чого це ти знову плачеш! — Надіїн голос тремтить від розпачу. — Сьогодні ж твій день народження! Сімдесят років! Гості ось-ось прийдуть, а ти…
— Не хочу нікого бачити! — схлипує Ганна Михайлівна, прикладаючи вологу хусточку до очей. — Скасуй усе! Скажи, що захворіла!
— Ти з глузду з’їхала! Торт замовили, салати готові, Вітя спеціально приїхав із Львова! — Надія сідає поруч із сестрою на диван, обережно торкається її плеча. — Що трапилося? Нуговори!
Ганна хитає головою, ховає обличчя в подушку. Надія розгублено озирає кімнату. Все готове до свята: стіл застелений білосніжною скатертиною, на якій виблискують кришталеві келихи та порцелянові тарілки з позолотою. Квіткові букети в кожному кутку наповнюють повітря солодким ароматом. А іменинниця сидить у кутку дивану, наче справжня дитина.
— Галю, ну що таке? — Надія намагається зазирнути сестрі в обличчя. — Може, щось із Дениском? Вчора ж дзвонив, вітав…
— Вітав! — гірко усміхається Ганна. — Розмова на тридцять секунд. «Мамо, з днем народження, справи, не маю часу, цілую». І все! А я цілий день чекала, сподівалась, може приїде… Може, цього разу…
Надія зітхає. Денис, єдиний син Ганни, вже десять років живе у Львові, будує кар’єру у великій компанії. Навідується рідко, іноді на Новий рік, та й то не щороку.
— Ти ж знаєш, у нього робота… — намагадається втішити Надія.
— Робота, робота! — спалахує Ганна. — А я що, не працювала? Двадцять років на заводі, потім у школі завучем до пенсії! І ніколи, чуєш, ніколи не забувала про його дні народження! Подарунки купувала, торти пекла, друзів скликала! А тепер? Я для нього порожнє місце!
Сльози котяться з новою силою. Надія мовчки подає їй іншу хустку.
— Пам’ятаєш, — продовжує схлипувати Ганна, — як ми з Михайлом святкували його вісім років? Клоуна запросили, весь двір збігся подивитись. А Денисочко такий щасливий був… Очіяли горіли…
Михайло, чоловік Ганни, помер вісім років тому. Інфаркт на дачі, ніхто не встиг допомогти. Після його смерті Ганна ніби загубилася, стала жити лише надією на сина, що він буде їй підтримкою.
— Може, подарунок надішлемо? — пропонує Надія. — Гарний, дорогий…
— Та ж не в подарунках справа! — Ганна різко піднімає голову. — Мені його уваги хочеться! Щоб подзвонив як слід, запитав, як справи, як здоров’я. Щоб навідувався час від часу! А то тільки гроші посилає на день народження та Восьме березня. Немов якійсь чужій пенсіонерці!
У передпокої дзвонить дверний дзвоник. Сестри переглядаються.
— Це ж Вітя, мабуть, — шепоче Надія. — Галю, ну будь ласка, умйийся. Не можна ж так…
— Іди одчиняй, — махає рукою Ганна. — Скажи, що голова болить.
Надія зітхає та йде до дверей. У передпокої стоїть її син Віктор з величезним букетом троянд та гарно запакованою коробкою.
— Мамо, вітаю! Де ж іменинниця? — радісно вигукує він, цілуючи матір у щоку.
— Тітка Ганна трохи нездорова, — вагається Надія. — Може, перенесемо?
— Та що ти! — Віктор заходить у кімнату. — Тітко Галю! З днем народження! Сімдесят — це ж ювілей!
Ганна піднімає заплакані очі, намагається посміхнутися. Віктор завжди був для неї майже як рідний син. Коли Денис поїхав навчатися, саме Вітя допомагав по господарству, лагодив кран, тягав важкі сумки з магазину.
— Спасибі, Віточку, — шепче вона, приймаючи квіти. — Які чудові…
— А це вам! — він простягає коробку. — Фотоальбом. Пам’ятаєте, як ми з Денисом у дитинстві фотографувались? Я всі наші знімки зібрав, відсканував. Дивіться!
Ганна відкриває коробку й ахає. На першій сторінці красується фотографія: вона молода, красива, тримає на руках однорічного Дениса, поруч стоїть Михайло, обіймає їх об
Почортуючи сторінки альбому й бачачи усмішку сина на дитячих світлинах, Ганна відчула тиху вдячність за цей надзвичайний подарунок, що нагадав про будь-якості любов, яку ніщо не зможе віддалити.