29вересня
Сьогодні зранку, коли я ще стояла біля входу до притулку «Добрий Дім» в Києві, помітила старого, що щодня блукає між клітками. Йому, здається, близько семидесяти, волосся сиве, а очі ніби шукають когось. Підходжу до нього:
Пане, вам щось треба? Ви шукаєте тварину?
Він розвіяно підняв брови:
О, ні! Не хвилюйтеся. Я просто оглядаю. Дозвольте?
Звичайно, дивіться, будь ласка.
Той чоловік ходив довго, розглядаючи кожного песика, ніби зустрічав старих знайомих. Округливши кілька разів, зупинився перед одним вольером. У кутку, притиснута до стіни, сиділа собака, що виглядала іншою, ніж решта. Не махала хвостом, не лагала очима прохань просто споглядала порожнечу.
Що це за собака? спитав він.
Це Марічка, приблизно шість років. Її збила машина, господарка відмовилась, а сусідка привезла сюди. Операція була успішною, але лапу врятувати не вдалося.
Тож вона вже не бігатиме?
Чому ж ні! Тільки з того часу не виходить з клітки. Можливо, боїться.
Чи можна я її заберу? просив старець.
Я задумалась: «Навіщо йому, коли й сам майже в могилі, а ще й собака лишиться на вулиці?» Після короткої паузи відповіла:
Дайте нам подзвонити завтра, подумаємо.
Добре, повернусь завтра.
Загорнуло ворота, і він повільцею кроком відправився геть.
Наступного ранку, коли притулок ще був зачинений, я вже чекала біля воріт.
О, це ви! Добрий день. Ми обговорили це з директоркою, і не можемо вам віддати Марічку. Вона хвора, потрібен догляд.
Старий виглядав розчарованим, губи зітхнули, і я помітила, як його очі наповнилися сльозами. Він відвернувся і пішов.
Після обіду працівники прибирали вольєри, а я побачила, що той самий старий сидить у тому ж куті і розмовляє з собакою. Я знову нагадала, що вона не підлягає передачі.
Протягом місяця, коли я приходила на роботу, зустрічала його кожного разу. Він підходив до того ж вольера, схилявся і тихо говорив щось Марічці. Ми вже звикли до його присутності, аж поки директорка не втратила терпіння:
Людо, віддай їй собаку! Хоча б вона залишилася в клітці.
Я відчинила двері, і старий увійшов, сів поруч із Марічкою. Через мить вони піднялися разом і вийшли з приміщення. На обличчях жінок не було жодного здивування старий і собака вже ставали частиною нашого притулку. Вони гуляли по території, зупинялись, щоб підхопитися, і продовжували прогулянку. Так народилася дружба між Марічкою та Володимиром Олександровичем, як я назвала старця.
Володимир Олександрович приходив щодня. Марічка впізнавала лише його. Вони гуляли, раділи, а потім мовчали під деревами, дивлячись у безкрай простір. Повертаючись, довго прощалися, не зводячи очей один з одного.
Через два місяці директорка запропонувала йому забрати Марічку назавжди, та він відмовився. Я була збитою з пантелику: чому він, хоч і так її кохав, не хоче її? Він уникав відповіді, відвертався, щоб сльози не бачили інші. Я вирішила розкрити його таємницю і одного вечора підслухала його стежку.
Він, прихилюючи ходу, прямував до окраїни міста. Я слідувала за ним годину, доки він не зупинився перед будинком, який вивішував табличку «ПНІ Психіатричний інтернат». Я зрозуміла, що це його будинок. Увійшовши, я дізналася від медсестри, що Володимир Олександрович тут уже понад десять років після аварії, внаслідок якої йому не вдалося врятувати ногу. Його дочко привезла його сюди і більше не з нашої сторони не бачила.
Виходячи, я, жінка з камяним характером, яка колись поховала чоловіка і сина, і яка, щоб не втрачати сенс життя, збудувала притулок на двісті собак, розплакалась. Я часто бачила, як людей кидали на вулиці, привозячи тварин у притулок, а ось і людину, і ще й батька свого.
Весь шлях назад я плакала, а потім, повернувшись до нашого притулку, зрозуміла, що треба робити правильний вибір.
Тепер, коли я рано вранці прокинулася, відчувала радість. Пішла на кухню, закинула чайник і вийшла на балкон.
Тату! Ти там з Марічкою обережніше ходи по снігу! Чай вже не молодий, а Марічка вже пятнадцять, а тобі вже вісімдесят.
Так, дочко, не хвилюйся. Нам і надалі поєднаться.
Після цього я зрозуміла, що навіть у найтемніші дні завжди є місце для доброти, і що наш притулок це не просто будівля, а дім для тих, хто потребує розуміння.
Оксана.
