Срібнобородий старий, лет сімдесят, безмірно блукав навколо кліток притулку для собак у Львові, немов шукаючи щось у тумані. Одна з працівниць, Одарка, помітила його і підійшла.
— Щось треба? — запитала вона, схрещуючи руки. — Ви когось шукаєте?
— Ой, ні‑ні! Не хвилюйтеся! Я лише розглядаю. Можна? — відповів він, посміхаючись, як привид у підвіконні.
— Будь ласка, дивіться, бо благодать! — здивовано кивнула вона.
Старий ходив довго, озирав кожного чотирилапого мешканця, ніби знайомився з душами прихованих у цьому місті спогадів. Він обійшов кілька кіл і зупинився перед однією кліткою. У кутку, притиснута до старої цегляної стіни, сиділа собака, яка не махала хвостом і не просила погляду — лише мовчки глянула вдалечінь, наче чекала на щось незбагненне.
— А що з нею? — спитав старий.
— Це Бурка, приблизно шість літ. Її збила машина, господиня відмовилась, а сусідка привела сюди. Операцію провели, проте лапу не вдалося врятувати.
— Тож вона більше не бігатиме?
— Чому б і ні! Тільки з того часу вона не виходить з клітки. Можливо, боїться.
— Чи можна її мені забрати? — прошепотів він, ніби просив про дарунок у снах.
Одарка озирнулася, усвсього подумала: — А куди тобі, вітряку? Ти вже майже на кілометр під землею, а ще цю білу душу залишиш на вулиці.
— Давайте подумаємо і завтра відповімо. Гаразд?
— Добре. Завтра прийду. До побачення.
Старий тихо пройшов крізь скрипучу калитку. На ранок притулок ще був зачинений, та вже стояв він біля воріт.
— О, це ви знову! Добрий день. Ми обговорили це з директором. Не можемо віддати вам цю собаку — вона хвора, потребує догляду.
Старого охопила печаль, і навіть жінці здалося, що сльози блищать в його очах. Він розвернувся і розійшовся.
Після обіду працівники прибирали клітки. У та самій клітці стояв той самий старий, розмовляючи з собакою. Одарка знову нагадала, що віддати їй неможивиться.
Протягом місяця, що кожен раз приходив у притулок, працівники зустрічали цього старця. Він завжди підходив до однієї й тієї ж клітки, шепочучи щось, ніби вголос читав вірш. Люди вже звикли до його присутності й іноді навіть не звертали уваги. Та одного вечора директор не втримався:
— Людо, віддай її йому! Вона все одно не вийде. Може, він заспокоїться?
Працівниця розчинила двері. Старий увійшов, сів поруч з Буркою, і за мить вони обидва вийшли назовні. На обличчях жінок спалахнуло здивування. Старий і собака крокували по території притулку, зупинялись, щоб підхопити подих, і знову вирушали в прогулянку. Так зародилась дружба між Буркою і Володимиром Олександровичем, як його надприродного друга.
Володимир Олександрович приходив щодня. Бурка визнавала лише його. Вони гуляли, раділи, а за цим — мовчали. Сидячи під старим кленом, вони сумно гляділи у далечінь. Повертаючись до притулку, довго прощалися, дивлячись один одному в очі.
Через кілька місяців директор запропонувала йому забрати Бурку назавжди, та він відмовився. Одарка була в нерозумінні: чому? Він так хотів. Володимир Олександрович не давав відповіді, відвертався, щоб його сльози залишились непоміченими. Жінка вирішила дізнатись правду і одного разу простежила за ним.
Після притулку старий, хитаючись, пішов до околиці міста. Одарка йшла за ним. Пройшовши годину, він зайшов у будівлю і зник за двері. Вона підбігла, відчинила їх і сіла на підлогу. На вхідних дверях висіла табличка «ПНІ» — психоневрологічний інтернат, у народі — будинок для старих. Вона була в шоці. Увійшла і попрохала заведучу розповісти про Володимира Олександровича. Дізналася, що він уже понад десять років тут, потрапив у ДТП, не вдалося врятувати ногу, а дочка привезла його в інтернат і зникла. Виходячи, вона згадала, як колись поховала чоловіка й сина, а щоб не зникнути в безмежжі болю, збудувала притулок для двохсот собак, щоб жити далі. Вона плакала, бо бачу, як люди кидають тварин у притулок, а ось і людина потрапила туди, ще й її власний батько.
Весь шлях назад вона плакала. Коли дошла до свого дому, прийняла єдино правильне рішення.
Минуло багато часу, і сьогодні вона прокинулася щасливою. Пішла на кухню, включила чайник і вийшла на балкон.
— Тату! Ти з Буркою обережніше по снігу скачи! Чай ще не готовий. П’ятьнадцять років Бурці, а тобі вісімдесят сьогодні.
— Так, дочка, нам уже не більше вісімнадцять! — відповів він, посміхаючись у мріях, що розливалися, як ранковий туман над Дніпром.
