Син вигнав батька з дому за вимогою дружини… А випадкова зустріч у парку перевернула все догори дригом…
Він сидів на холодній металевій лавці, загорнутий у зношений плащ — колись той же плащ, в якому працював майстром у Держжитловбуду. Його звали Микола Андрійович. Пенсіонер, вдовець, батько єдиного сина і, як колись вважав, щасливий дідусь. Але все це розвалилось в один день.
Коли його син привів до дому Зоряну, Миколу охопило лідяння в грудях. Її енергія була різкою, погляд холодний, схований за чарівною посмішкою. Вона не кричала і не створювала скандалів — лише тихо витіснювала з його життя все, що стояло на її шляху. Микола відчув це відразу, а потім вже нічого не змогли змінити.
Спершу зникли його речі: книги переложили в гори під даху, улюблене крісло оголосили «непотрібним», а чайник зник без сліду. Потім прийшли натяки: «Татку, може, частіше гуляти? Свіже повітря корисне». А далі вже пропозиція: «Може, краще в будинок для людей похилого віку, чи до тітки в селі?»
Микола мовчав. Він зібрав те, що ще залишилося, і пішов. Ні звинувачень, ні сліз, ні криків — лише гордість і біль, сховані в серці.
Він блукав по сніжних вулицях, ніби невидимка. Одна лавка в парку стала його притулком — там колись гуляв з дружиною, а потім з маленьким сином. На ній він проводив години, вивертаючи погляд у порожнечу.
Одного крижаного ранку, коли мороз клював у лице, а очі розмазані від холоду і скорботи, голос крикнув:
— Миколо? Миколо Андрійович?
Він обернувся. Перед ним стояла жінка в теплому пальто і хустці. Спершу не впізнав, та пам’ять підскочила — Марія Сергіївна, його перша коханка, яку втратив через роботу, а потім забув, одружившись з Лідією.
У руці вона тримала термос і пакет домашніх булочок.
— Що ти тут робиш? Ти замерзаєш…
Просте запитання, сповнене турботи, зігріло його сильніше за будь‑яку куртку. Микола мовчки прийняв термос чаю й булочки. Голос давно втратився, а серце боліло так, що навіть сліз не ллалося.
Марія сіла поруч, ніби час не минув.
— Я часто тут гуляю, — м’яко почала вона. — А ти… чому ти тут?
— Це знайоме місце, — злегка усміхнувся він. — Тут мій син робив перші кроки. Пам’ятаєш?
Марія кивнула. Пам’ятала, звісно.
— А тепер… — зітхнув Микола, — він виріс, одружився, поселився в квартирі. Його дружина сказала: «Вибирай — мене чи батька». Він обрав. Я його не звинувачую. Молоді мають свої турботи.
Марія мовчала, лише дивилась на його оголену, від холоду розтріскану руку.
— Приходь до мене, Миколо, — раптом запропонувала вона. — Тут тепло, будемо їсти, а завтра подумаємо, що робити далі. Я приготую суп, поговоримо про все. Ти не камінь, ти людина, і ти не маєш бути один.
Він довго не рухався. Тоді тихо спитав:
— А ти… чому ти сама?
Марія зітхнула, очі потемніли.
— Чоловік помер давно. Син… помер ще до народження. Потім — робота, пенсія, кіт і в’язання. Ось таке коло. Ти перша за десять років, з ким я випила чай не в самоті.
Вони сиділи, доки перехожі розходилися, а сніг падав, ніби намагаючись приглушити їхній біль.
Наступного ранку Микола прокинувся не на лавці, а в затишній кімнаті з штори‑ромашковими. Повітря пахло пирогами. За вікном зимовий крижаний ліс. А всередині — дивне відчуття спокою, ніби хтось повернув йому право жити.
— Доброго ранку! — зайшла Марія з тарілкою сирників. — Коли ти востаннє їв домашню їжу?
— Приблизно десять років тому, — усміхнувся Микола. — Син і його дружина замовляли їжу.
Марія не ставила питань. Вона лише годувала його, накривала пледом і включала радіо, щоб не було так тихо.
Дні перетворювалися на тижні. Микола знову ожив. Він лагав стільці, допомагав у господарстві, розповідав про роботу, коли врятував колегу від газової вибуху. Марія слухала, варила супи, прала шкарпетки, в’язала шарфи і дарувала те, чого йому давно не вистачало — турботу.
Аж одного дня все змінилося.
Марія повернулася з базару і побачила біля воріт машину. Вискочив чоловік, і Микола би назвав його своїм сином — Віктором.
— Вибачте… Чи живе у вас Микола Андрійович?
Марія відчула, як стискається серце.
— А ви хто для нього?
— Я… я його син. Шукав його довго. Він пішов, і я не знав… Ольга пішла. Виявляється, усе це час… — він опустив голову. — Я був дурнем.
Марія подивилася на нього.
— Заходьте. Але пам’ятайте: ваш батько не предмет, не меблі. Він не зобов’язаний повертатися тільки тому, що ви самотні.
Віктор кивнув.
— Я розумію.
У будинку Микола сидів у кріслі з газетою. Коли побачив сина, одразу зрозумів — він не прийшов без причини. Його груди боліли від спогадів про холод і бездомність.
— Тату… — охрипло Віктор. — Пробач мені.
У кімнаті запанувала тиша. Потім Микола промовив:
— Можна було сказати раніше, до лавки, до ночей під мостом, до всього цього
