Син вигнав батька з дому під тиском дружини… А випадкова зустріч у парку перевернула все догори дригом…
Він сидів на холодній металевій лавці, закутаний у потертую мантію — колись надітую, коли працював майстром у житловій інспекції. Його звали Микола Андрійович. Пеніціонер, вдовець, батько єдиного сина і, як колись вважав, щасливий дід. Але одного дня все розвалилося.
Коли його син привів до дому Зоряну, Миколу охопило лідове відчуття. Її енергія була надто гострої, погляд — крижаний, схований за чарівною усмішкою. Вона не кричала і не створювала скандалів — просто і підступно витісняла з життя чоловіка все, що стояло на її шляху. Микола відчув це відразу, а потім вже нічого не можна було змінити.
Спочатку зникли його речі: книги перенесли на гори, улюблене крісло оголосили «непотрібним», а потім зник сам чайник. Далі почалися підказки: «Татку, може, частіше гуляти? Повітря корисне». Незабаром прозвучала пропозиція: «Можеш оселитися в будинку для старших або у тітки в селі».
Микола мовчки зібрав те, що залишилося, і пішов. Ні звинувачень, ні сліз, ні прохань — лише гордість і болі, сховані в глибині серця.
Він блукав засніженими вулицями, наче невидимка. Єдина лавка в парку стала його притулком — місце, де колись ходив з дружиною, а потім з молодим сином. Там він проводив години, дивлячись у порожнечу.
Одного крижано‑холодного дня, коли мороз клював у обличчя, а сльози в очах не з’являлися від печалі, прозвучав голос:
— Миколо? Миколо Андрійович?
Він обернувся. Перед ним стояла жінка в теплій пальті і хустці. Спершу не впізнав, потім спогади спалахнули — це була Марія Григоріївна, його перша кохана, яку він втратив через роботу, а потім забув, одружившись з Лідією.
У руках вона тримала термос і пакет домашніх пампушок.
— Що ти тут робиш? Ти замерзаєш…
Просте питання, наповнене турботою, зігріло його краще будь‑якого пальта. Микола без слів взяв термос з чаєм і пампушки. Голос у нього давно зник, а серце боліло так, що навіть сльози не приходили.
Марія сіла поруч, ніби час не пройшов.
— Я часто ходжу сюди, — м’яко почала вона. — А ти… чому тут?
— Це просто знайоме місце, — ледве усміхнувся він. — Тут мій син робив перші кроки. Пам’ятаєш?
Марія кивнула. Пам’ятала.
— А тепер… — зітхнув Микола, — він зріс, одружився, поселився в квартирі. Дружина сказала: «Обери — мене чи батька». Він обрав. Я не звинуватую його. Молоді мають свої турботи.
Марія мовчки спостерігала його обпалені від холоду руки, такі знайомі і одночасно самотні.
— Приходь до мене, Миколо, — раптом запропонувала вона. — Буде тепло, поїмо, завтра вирішимо, що далі. Я приготую суп, поговоримо. Ти не камінь, ти людина. Ти не маєш бути сам.
Він довго не рухався. Нарешті тихо спитав:
— А ти… чому сама?
Марія зітхнула, очі заповнилися сльозами.
— Чоловік помер давно. Син… загинув ще до народження. Після цього — робота, пенсія, кіт і в’язання. Ти перший за десять років, з ким я випила чай не в самоті.
Вони сиділи довго, поки перехожі розходилися, а сніг падав м’яко, ніби намагаючись затихнути їхню біль.
Наступного ранку Микола прокинувся не на лавці, а в затишній кімнаті з шибками, обвішаними маргаритками. Повітря пахло пирогами. За вікном зимовий кристал вкрив дерева. Усередині панувало дивне відчуття спокою, наче хтось повернув йому право на життя.
— Доброго ранку! — зайшла Марія з тарілкою сирних млинців. — Коли ти востаннє їв домашню їжу?
— Приблизно десять років тому, — усміхнувся Микола. — Син і його дружина замовляли їжу.
Марія не ставила питань. Вона лише годувала його, накривала ковдрою, вмикала радіо, щоб не було так тихо.
Дні перетворювалися на тижні. Микола знову ожив. Він лагав стільці, допомагав по дому, розповідав історії про роботу, про те, як врятував колегу від газової вибуху. Марія слухала, варила суп, прала шкарпетки, в’язала шарфи і дарувала те, чого довго не відчував — турботу.
Одного дня все змінилося.
Марія повернулася з ринку й побачила біля воріт машину. Виходив чоловік, і Микола назвав би його сином — Валерій.
— Вибачте… Чи живе тут Микола Андрійович?
Марія відчула, як стискаються груди.
— А ви хто для нього?
— Я… я його син. Шукав його. Він пішов, і я не знав… Ольга пішла. Виявляється, весь цей час… — опустив голову. — Я був дурнем.
Марія подивилася на нього.
— Заходьте. Пам’ятайте: ваш батько не предмет, не меблі. Він не зобов’язаний повертатися лише тому, що ви самотні.
Валерій кивнув.
— Я розумію.
У будинку Микола сидів у кріслі з газетою. Коли побачив сина, одразу зрозумів, що той не прийшов даремно. Його груди стискали спогади про роки холоду і бездомності.
— Тату… — охрипло Валерій. — Пробач мені.
Тиша висіла в кімнаті. Потім Микола сказав:
— Ти міг сказати це раніше. До лавки, до ночей під мост
