Син вигнав батька з дому під натиском дружини Але випадкова зустріч у парку перевернула все догори дриґом
Він сидів на холодній лавці, закутаний у потертий кептар той самий, що колись носив, працюючи майстром у ЖЕКу. Його звивали Олексій Іванович. Пенсіонер, удовець, батько єдиного сина, і, як він колись думав, щасливий дід. Але все це розсипалося одного дня.
Коли син привів до дому Олену, Олексій відчув мороз у грудях. Її енергія була занадто різкою, погляд занадто холодним, прихованим за чарівною посмішкою. Вона не кричала, не влаштовувала скандалів просто й ненавязливо витісняла з життя чоловіка все, що їй заважало. Олексій відчув це відразу, але вже нічого не можна було змінити.
Спочатку зникли його речі: книги переїхали на горище, улюблений крісло стало «зайвим», потім зник чайник. Потім пішли натяки: «Тату, може, частіше гулятимете? Повітря корисне». Незабаром прозвучала пропозиція: «Може, вам краще в будинок для літніх чи до тітки в село?»
Олексій не відповідав. Просто зібрав те небагате, що лишилося, і пішов. Без звинувачень, без сліз, без благань лише гордість і біль, поховані глибоко в серці.
Він блукав засніженими вулицями, немов невидимка. Лише одна лавка в парку стала його опорою місцем, де він колись гуляв з дружиною, а потім з маленьким сином. Там він проводив години, дивлячись у нікуди.
Одного особливо холодного дня, коли мороз пече обличчя, а очі запліталися від холоду й смутку, хтось покликав:
Олексію? Олексію Івановичу?
Він обернувся. Перед ним стояла жінка у теплому пальті й хустці. Спочатку він не впізнав її, але память підказала Марія Степанівна. Його перше кохання. Та, яку він колись втратив через роботу, а потім забув, одружившись з Ганною.
У руках вона тримала термос і пакет із домашніми паляницями.
Що ви тут робите? Ви ж змерзли
Це просте питання, сповнене турботи, зігріло його сильніше за будь-який кожух. Олексій мовчки взяв термос із чаєм і паляниці. Голос давно покинув його, а серце боліло так, що навіть сліз не лишилося.
Марія сіла поруч, немов між ними не минуло років, немов час застиг на місці.
Я іноді сюди гуляю, почала вона ніжно. А ви чому тут?
Так, звичне місце, ледве посміхнувся він. Тут мій син зробив перші кроки. Памятаєте?
Марія кивнула. Звісно, памятала.
А тепер Олексій зітхнув. Виріс, одружився, оселився в квартирі. Дружина сказала: «Обирай або я, або твій батько». Він вибрав. Я не осуджую. У молодих свої клопоти.
Марія мовчала, лише дивилася на його почервонілі від холоду руки, потріскані й такі знайомі, але такі самотні.
Ходіть до мене, Олексію, раптом запропонувала вона. Тепло, поїмо, завтра подумаємо, що робити далі. Зварю борщу, поговоримо. Ви ж не камінь, а людина. І не повинні бути самотнім.
Він довго не рухався. Потім тихо запитав:
А ви чому самі?
Марія зітхнула. Очі стали скляними.
Чоловік давно помер. Син не народився. Після цього життя, робота, пенсія, кіт і вязання. По колу. Ви перший за десять років, з ким я пю чай не на самоті.
Вони сиділи довго. Перехожі розійшлися, сніг падав тихо, немов намагаючись заглушити їхній біль.
Наступного ранку Олексій прокинувся не на лавці, а в затишній кімнаті з занавісками у квіточки. У повітрі пахло пирогами. За вікном зимовий іній на деревах. А всередині дивний спокій, немов хтось повернув йому право на життя.
Доброго ранку! увійшла Марія з тарілкою сирників. Коли востаннє їли домашнє?
Років десять тому, усміхнувся Олексій. Син із дружиною переважно замовляли їжу.
Марія не розпитувала. Просто годувала його, вкривала ковдрою, умикала радіо щоб не було так тихо.
Дні минали. Потім тижні. Олексій немов ожив. Ремонтував стільці, допомагав по господарству, розповідав історії з роботи як колись врятував колегу від вибуху газу. А Марія слухала. Готувала йому борщ із дитинства, прала шкарпетки, вязала шарфи дарувала те, чого він давно не відчував турботу.
Але одного дня все змінилося.
Марія поверталася з базару, коли помітила біля воріт машину. З неї вийшов чоловік, якого Олексій назвав би сином. Богдан.
Добридень Вибачте Чи не
