Син вигнав батька з дому через наполегливість дружини Але випадкова зустріч у парку перевернула все догори дриґом
Він сидів на холодній лавці, закутаний у поношений плащ той самий, що колись носив, працюючи майстром у ЖЕКу. Його звали Іван Михайлович. Пенсіонер, удівець, батько єдиного сина й, як він колись думав, щасливий дідусь. Але одного дня все це розсипалось.
Коли син привів у дім Олену, Іван відчув холод усередині. В її енергії було занадто гостроти, у погляді занадто льоду, схованого за чарівною посмішкою. Вона не кричала, не влаштовувала скандалів просто й ненавязливо витісняла з чоловічого життя все, що їй заважало. Іван відчув це відразу, але вже нічого не можна було змінити.
Спочатку зникали його речі: книги перемістили на горище, улюблений крісло стало «непотрібним», а потім зник і чайник. Потім пішли натяки: «Тату, може, вам варто більше гуляти? Повітря ж корисне». Незабаром пролунала пропозиція: «Можливо, вам буде краще в будинку для літніх або у тітки в селі».
Іван не відповідав. Він просто зібрав те небагате, що в нього залишилось, і пішов. Без звинувачень, без сліз, без благань лише гордість і біль, сховані глибоко в серці.
Він блукав засніженими вулицями, ніби невидимка. Лише одна лавка в парку стала його опорою місце, де він колись гуляв з дружиною, а потім з маленьким сином. Там він проводив години, вдивляючись у порожнечу.
Одного особливо холодного дня, коли мороз кусав обличчя, а очі запліталися від холоду й смутку, його кликнули:
Іване? Іване Михайловичу?
Він обернувся. Перед ним стояла жінка у теплому пальті й хустці. Спочатку він не впізнав її, але память ожила Марія Степанівна. Його перше кохання. Та, яку він втратив через роботу, а потім забув, одружившись з Галею.
У її руках був термос і пакет із домашніми паляницями.
Що ви тут робите? Ви ж замерзаєте
Це просте питання, сповнене турботи, зігріло його сильніше за будь-який кожух. Іван мовчки взяв термос із чаєм і палянички. Голос уже давно покинув його, а серце боліло так, що навіть сліз не лишилось.
Марія сіла поруч, ніби між ними не минуло часу, ніби він застиг на місці.
Я іноді сюди гуляю, почала вона ніжно. А ви чому тут?
Просто знайоме місце, ледь посміхнувся він. Тут мій син зробив перші кроки. Памятаєте?
Марія кивнула. Звісно, памятала.
А тепер Іван зітхнув, виріс, одружився, оселився у квартирі. Дружина сказала: «Обирай я чи твій батько». Він обрав. Я не осуджую. У молодих свої клопоти.
Марія мовчала, лише дивилася на його почервонілі від холоду руки такі знайомі й такі самотні.
Ходіть до мене, Іване, раптом запропонувала вона. Там тепло, поїмо, завтра розберемося, що робити далі. Зварю вам борщу, поговоримо. Ви ж не камінь, ви людина. І не повинні бути самі.
Він довго не рухався. Потім тихо спитав:
А ви чому самі?
Марія зітхнула. Очі стали скляними.
Чоловік давно помер. Син не народився. Після цього життя, робота, пенсія, кіт і вязання. По колу. Ви перший за десять років, з ким я пю чай не наодинці.
Вони сиділи довго. Перехожі розійшлися, а сніг падав мяко, ніби намагаючись заглушити їхній біль.
Наступного ранку Іван прокинувся не на лавці, а в затишній кімнаті з занавісками у соняшники. Повітря пахло пирогами. За вікном зимовий іній вкривав дерева. А всередині була дивна спокій, ніби хтось повернув йому право на життя.
Доброго ранку! увійшла Марія з тарілкою сирників. Коли востаннє їли домашнє?
Близько десяти років тому, усміхнувся Іван. Син із дружиною переважно замовляли їжу.
Марія не розпитувала. Просто годувала його, вкривала ковдрою і включала радіо щоб не було так тихо.
Минали дні. Потім тижні. Іван ніби ожив. Полагодив стільці, допомагав по господарству, розповідав історії з роботи як колись врятував колегу від вибуху газу. А Марія слухала. Готувала йому борщ з дитинства, прала шкарпетки й вязала шарфи, даруючи те, чого він давно не відчував турботу.
Але одного дня все змінилося.
Марія поверталася з ринку, коли помітила біля воріт авто. З нього вийшов чоловік, якого Іван назвав би сином. Богдан.
Доброго дня Вибачте Ви не знаєте, чи мешкає тут Іван Михайлович?
Марія відчула, як стиснулося серце.
А ви йому хто?
Я його син. Шукаю його. Він пішов, а я не знав Олена пішла. Виявилося, весь цей час він похилив голову. Не брешу. Я був дурнем.
Марія уважно подивилася на нього.
Заходьте. Але памятайте: ваш батько не предмет, не меблі. Він не зобовязаний повертатися лише тому, що вам стало самотньо.
Богдан кивнув
