Сиджу я, стара баба, у своїй кімнаті в будинку для літніх і згадую. Згадую свого сина — Юрка. Ой, який же він був гарний у старших класах! У ті роки всі діти як квіточки, але Юрко — наче з казки. Високий, як тополя, з темними бровами, що вже тоді надавали йому дорослого вигляду. Не силач, але й не худорлявий. Дівчата за ним ходили, а він був такий… особливий.
Я, як учителька музики, завжди старалася, щоб він виглядав гарно — шила сорочки, купувала черевики, хоч часи були нелегкі. Говорила йому: «Не поспішай, сину. Твоя дівчина має бути як зірка — ясною, розумною, з доброї родини. Бо ж і чари бувають — не помітиш, як впадеш».
А дівчата так і липли — Оленка зі смішними записочками, Даринка з чорними косами, Соломія з полум’яним волоссям. Запрошували його то на танці, то в кіно. А я знала — не пара. Одна — з сім’єю, де тільки крики, друга — математики не розуміє, третя — занадто мала. Казала: «Чекай, сину, ще знайдеш кращу».
Та він захотів потанцювати з тією рудою Соломією на шкільній вечірці. Музика повільна, світло тьмяне, вона притулилась до нього — і в ньому щось спалахнуло. Думав: «Ось вона».
А потім розповів мені. Я запитала: «А хто в неї батьки?». Він: «Тільки мати, батько пішов». Я відрізала: «Не твоя, сину».
Мені самій було важко — я ж теж сама виховувала його. Чоловік мій, хоч і добрий, але ніби завжди десь далеко був. Я тримала домівку, а він сидів з бандурою в кутку.
Синові я не давала розслаблятися: вчися, працюй, про дівчат — пізніше. Говорила: «Закінчиш університет — тоді й поговоримо». А скільки я за ним стежила! Знаєш, як буває — погуляв хлопець, а потім дитина з’являється.
В університеті Юрко був старанним: конспекти, лекції, ніяких дурниць. Там була дівчина — Мар’яна. Гарна, розумна, але я відчувала — не та. Казала: «Не твоя, сину». Вони спілкувалися після пар, але далі не пішло. Потім вона знайшла іншого.
Я все контролювала: і їжу, і білизну. Боялася, щоб хтось не забрав мого хлопчика. Бо Юрко — це все моє життя.
Чоловік мій пішов раптово. Люди говорили: «Ти не перша, не остання», але мені було важко. Я жила лише для сина.
Ось він тепер ходить Києвом — скрізь нове: будинки, сквери, кінотеатри. А я тут, у своїй кімнаті, і думаю про нього. Вчора бачила його в натовпі — біля нього була Мар’яна, а він мене не помітив.
Мати моя хвора, з хати не виходить. Каже: «Одружся, Юрку, одружся. Хто ж тебе годуватиме?». А я знаю — на кого ж йому?
Отак сиджу я, стара бабуся, і думаю — як же важко буває бути матір’ю… Особливо коли твій син — «мамин синок», і весь його світ — це ти.
Оце таке, внученько. Життя показує, що найближчі можуть бути і щастям, і каменем на шиї. Але я все одно люблю свого Юрка. Він мій…
