Привіт, друже! Хочу розказати, як це буває, коли у тебе маленький синок і ти вже мрієш, щоб він підрос швидше. Дурняк, кажеш собі, бо ще не зрозумів, що дитячі проблеми це просто дрібнички порівняно зі зрілими. Перші чотири роки спав, наче вітром розвієний, а тепер нічого не спиш! Кашу під «танець з бубнами» кожен раз втирав у рот, половину виплював, половину розмазував по собі а в підлітковий вік вже весь холодильник опустошує за один підхід. Треба було возити його через півміста до логопеда, а ввечері, проклинаючи все навкруги, склеювати кубики Зайцева це ж простіше, ніж намотувати кола по стелі, поки він готується до ЗНО!
У три роки навчився читати, але мовчав, як партизан. Читав у себе, беззвучно шевеля губами.
Може, він німий? хвилювалася я.
Логопед задумливо глянув крізь мене.
Хлопці пізніше починають говорити, це нормально.
А якщо він німий?
Ви самі немі, підвівся логопед. Подивіться, які в нього розумні, красиві оченята. Бачите?
Бачу.
Ось! А ви турбуєтесь.
А вони не квасять?
Логопед втратив терпіння й вигнав мене з кабінету. Син, вимовляючи в себе склади, складав з кубиків довгі слова: па-ро-ход, шо-ко-лад, жа-во-рон-ок. Заговорив у чотири і потім не замовк два роки, навіть уві сні сипав питання.
Як називається зворотна сторона коліна?
Чим перо до голуба прикріплюють? Пластиліном чи клеєм?
Що таке «жди»? Чому такого слова немає? Є: два! «жди»! два!
А потім він остаточно підріс. І виявилось, що питання про зворотну сторону коліна о пятій ранку це вже квіти. А ягодки це наше хвилювання, куди він блукає вночі і чому не відповідає на дзвінки!
На світанку з невинним виразом обличчя і сухим букетом троянд:
Сюрприз!
Щиро кажу, шлях батька до могили встелений сюрпризами. І головне не розлючитись і не кричати, а постійно відшучуватись.
Готую меню, чекаємо гостей.
Варю толму, якщо знайду свіжий виноградний лист. І баранину запечу. А може курку? Або рибу?
Мам!
І пахлаву! Пахлаву спечу. Або еклери?
Мамусю, заспокойся вже!
Я ж хочу найкраще!
Дайенерис теж хотіла найкраще! Памятаєш, чим це закінчилося?
Пішли в магазин за продуктами, домовляємось по телефону про зустріч:
Давай о пятій, раніше не встигну, вже вийшли з крамниці. Швидкість? Швидкість у нас звична: мати в бігу, я в ползунку.
У травні поїхав з друзями на рольову гру в Закарпатську область, збирався як на підйом Евересту. Навіть складний ніжвідвинтку взяв, бо хто зна, може хтось треба буде щось відкрутити. Повернувшись з університету, викинув з рюкзака половину вмісту, поштовхнув спальний мішок.
Джипіес не встановив? Ні??? Сдаєш, мамо.
Довго розглядав аптечку:
Скалпель забув положити.
Навіщо вам скалпель?
Якщо ще й скалпель можна буде комусь апендикс вирізати.
Де книга про Мартина Лютера Кінга англійською? Ночами читатиму друзям.
Навіщо?
Пізніше розберемось.
Питаю, чи всі їдять свинину хочу їм сендвічі з бужениною в дорогу положити.
Ігор не їсть.
Він мусульманин?
Не знаю. Питати незручно.
Імя ж російське.
Ну і що? У мене теж не зовсім українське імя!
Купила Ігорю варенокопчену яловичину. Збираю сендвічі: мясо, сир, помідори, зелений салат, аджику. Еміль кладе їх у походну сумку. Одягається, збирається виходити, і тут мене пронзає думка:
Боже мій, Еміль, а що, якщо Ігор євреєць?
Мамусю, ну ти що! І що, якщо євреєць?
А я ж яловичину з сиром поклала.
І?
Мясо з молоком не кошерно! Знаєш що, нехай розрізняє бутерброд на дві частини і їсть у два прийоми. Тоді тут буде сир, а там яловичина. Хоча не впевнена, чи так можна.
Розберемось.
Вечором приходить упридливе смс:
«Мамо, Ігор український. Просто вегетаріанець».
Ледь вийшовши з Закарпатської області, нове випробування! С
