СИН
Коли дитина ще малеча, мрієш, щоб вона швидше підросла. Дурня, бо не підозрюєш, що дитячі турботи порівняно зі зрілими — це пустощі. Погано спав перші чотири роки? Тепер не вдасться! Кашу кожен раз, ніби під барабан, втискував у рот, половину випльовував, половину розтирав по губах? А в підлітковому віці викачує весь вміст холодильника за один присід. Потрібно було возити його через половину Києва до логопеда, а ввечері, клянучи усе навкруги, збирати кубики Зайцева? Чи це простіше, ніж намотувати кола по стелі, поки він складає ЗНО!
У три роки навчився читати. Та мовчав, як партизан. Читав у себе, беззвучно шевеля губами.
— Може, він немий? — тривожилась я.
Логопед задумливо дивився крізь мене.
— Хлопці пізніше починають говорити, це нормально.
— А вдруге він немий?
— Ви сама немі, — розлючився логопед. — Подивіться, які у нього гарні розумні оченята. Бачите?
— Бачу.
— Ось! А ви хвилюєтеся.
— А вони не кусаються?
Логопед втратив терпіння і вигнав мене з кабінету. Син, вимовляючи вголос склади, складав з кубиків довгі слова: па-ро-хід, шо-ко-лад, жа-во-ро-нок.
Заговорив у чотири і потім не замовк два роки, навіть уві сні сипав питаннями.
— Як називається зворотна сторона коліна?
— Чим крила голубам закріплюють? Пластиліном чи клеєм?
— Що таке «жди»? Чому немає такого слова? Є: два! «жди»! два!
А потім він остаточно підріс. І виявилося, що питання про зворотну сторону коліна о п’ятій ранку — це «квітка». А ягодки — це тривога, де він блукає опівночі і чому не відповідає на дзвінки!
Намальовано на світанку, з невинним виразом обличчя і в’янучим букетом троянд:
— Сюрприз!
Правду кажу — сюрпризами встелений шлях батька до могили.
І головне — не розлютитися і не вигукнути — постійно відшучуватись.
Складаю меню — чекаємо гостей.
— Тушу з баранини, якщо знайду свіжі виноградні листя. А може, курку? Або рибу?
— Мам!
— І пахлаву! Печу пахлаву. А чи еклери?
— Оксано, заспокоїшся нарешті?
— Я ж хочу найкраще!
— Дейнерис теж хотіла найкраще! Пам’ятаєш, чим це закінчилося?
Їхали в магазин за продуктами. Домовляємося по телефону про зустріч:
— Давайте о п’ятій, раніше не встигну, в магазин вийшли. Швидкість? Швидкість у нас звичайна: мати бігом, я повзком.
У травні поїхав з друзями на рольову гру в Черкаську область. Пакувався, ніби на штурм Евересту. Навіть складний ніж‑відвертку поклав, бо ніколи не знаєш, коли треба буде що‑небудь відкрити. Повернувшись з університету, викачав з рюкзака половину вмісту, торкнувся спальника.
— Джипіес не встановила? Ні??? Сдаєш, мамо.
Довго розглядав вміст аптечки:
— Склепель забув.
— Навіщо вам склепель?
— Якщо ще і склепель — можна буде комусь апендикс вирізати.
— Де книга про Мартіна Лютера Кінга англійською? Нічами буду друзям читати.
— Навіщо?
— До того часу розберемося, навіщо.
Питаю, чи всі їдять свинину — хочу їм сендвічі з бужениною в дорогу покласти.
— Ігор не їсть.
— Він мусульманин?
— Не знаю. Питати незручно.
— Ім’я ж схоже російське.
— Ну і що? У мене теж не зовсім вірменське ім’я!
Купила Ігорю варено‑копчену яловичину.
Збираю сендвічі: м’ясо, сир, помідори, зелений салат, аджику. Еміль укладає їх у походну сумку. Одягається, збирається вийти. І тут мене пронизує думка:
— Боже мій, Еміль, а вдруге Ігор — єврей?
— Мам, ну ти що! І що, якщо єврей?
— А я поклала яловичину з сиром.
— І?
— М’ясо з молоком — не кошерно! Знаєш що, нехай розділить бутерброд на дві частини і їсть у два приёми. Тут сир, там яловичина. Хоча не впевнена, чи так можна.
— Розберемося.
Проводила його.
Вечором прилетіла підзадна смска:
«Мамо. Ігор російський. Просто вегетаріанець».
Ледве вийшла
