Сім довгих років минуло з того дня, як земля прийняла тіло Оксани. Сім років тиші, що дзвеніла в вухах голосніше за весняні дзвони, і самотності, яка в’їлася в стіни хати, немов димок із печі. Микола усі звали його Миколайовичем лишився сам у свої шістдесят чотири. Вік не старий, але вже й не молодий, наче застиг між двома берегами: позаду бурхливе життя, сповнене любові, попереду лише повільна течія часу до неминучого кінця.
Бог не обділив його здоров’ям, тіло, загартоване селянською працею, ще тримало силу, але душа була зламана й порожня. Оксана згасала довго й болісно, він доглядав її до останнього подиху, до останньої сльози на змарнілому обличчі. І ось вона пішла, залишивши його самого на цьому світі. Дітей Господь їм не дав, так і прожили душа в душу, у своїй маленькій всесвіті, обмеженому рідним селом.
Він звик, що Оксана була сонцем його невеликого світу. Вона була тим теплом, що гріло хату, тим світлом, що наповнювало її затишком. Її руки варили найсмачніші борщі, пекли пироги з таким пухким тістом, що тануло в роті. Вона керувала господарством: дійна корова, кури, щороку теля на відгодівлю, щоб узимку мати своє, запашне м’ясо. Город її царство, де панували ідеальні рядки моркви, часнику та картоплі. Його ж чоловіча праця зводилася до оранки, копання грядок та лагодження всього, що ламалося. Він був зовнішнім оборонним периметром, вона душею й серцем їхньої фортеці.
Людина до всього звикає. Звик і Миколайович до тиші. Спочатку вона давила, дзвеніла в вухах, змушуючи здригатися від кожного скрипу підлоги. Згодом стала фоном. Нудно? Так. Нестерпно порожньо? Безперечно. Але що поробиш? Така доля.
Місцеві жінки, звісно, задивлялися на нього. Микола чоловік статний, господарський, дім повна чаша, та ще й без дітей, що в селі вважалося майже щасливим лотерейним квитком. Засилали свах, натякали самі, деякі, ще досить молоді, прямо пропонували «створити сімю». Але він усіх відштовхував, відмахувався, як від настирливих комарів.
«Скучаю за своєю Оксанкою, пояснював він односельцям, дивлячись кудись у порожнечу. Вона звідти, з небес, усе бачить. Не схвалить, мабуть, якщо я нову господиню в хату приведу. Не хоче, аби її пам’ять тут чужа жінка затьмарила».
А насправді, в тиші своїх думок він думав інакше: «Щоб жити разом, потрібна хоча б іскра. Хоч крапля симпатії. А її нема. І я, мабуть, ще не дозрів. Душа не відійшла, не відтанула».
Після смерті дружини він продав корову куди одному стільки молока? Добра буренка давала по відру вранці й увечері. Продав у сусіднє село, здавшись усередині від болю, наче зрадив ще одну живу істоту, пов’язану з Оксаною. А от теличку тримати продовжував на м’ясо. Так і жив: своє м’ясо, свої яйця, молоко брав у сусідів то купував, то приймав як милостиню від сусідки Галки, яка дивилася на нього з німим співчуттям.
Миколайович кульгав. Давно, ще в молодості, коняка зламала йому ногу. Кістка зрослася криво, але він махнув рукою не до того було. Кульгавість стала його частиною, а в останні роки з’явилася й палиця різьблена, дубова, подарунок Оксани. На його хитку ходу вже ніхто не зважав, ніби так і мало бути.
Того дня він сидів за обіднім столом, сам, і наливав у глибоку миску щойно зварені борщі. Літо стояло спека, повітря тремтіло над землею. Двері в сіни були відчинені навстіж, впускаючи ліниві потоки розпеченого повітря. Раптом тінь перекрила сонячний прямокутник на підлозі.
«Здоров, Миколайовичу! А я до тебе! Двері відчинені, от я й зайшов, без дозволу!» голос сусіда Тараса, що був через два двори, прокотився по хаті. Тарас був значно молодший, сповнений енергії й якихось своїх, незрозумілих Миколі планів.
«Здоров, буркнув господар. Борщу будеш? Щойно з печі. Часнику покришиш взагалі за вуха не відтягнеш. Давай, за компанію».
«Авжеж буду! Обожнюю твій борщ! Хоч і спека, а гаряче воно завжди до душі. Потім охолонемо!»
Уминаючи борщ за обидві щоки, Тарас спідлоба, хижо поглядав на Миколайовича.
«А я ось думаю, Миколайовичу, тобі б одружитися пора. Не царська справа самому біля печі стояти. Жінка б тобі й борщ зварила, і постіль постелила, і ну, ти зрозумів».
«Це ти до мене в свахи набиваєшся? усміхнувся Микола. Наречену, мабуть, вже підшукав?»
«А що, хіба погано? Скільки можна в гірких удівцях ходити? Ти ж чоловік вибагливий, міг би вже з якоюсь красунею жити на повну!»
«Мало того, щоб жінка просто була, тихо, але твердо сказав Микола. Треба, щоб душа до душі л
