Сім довгих років минуло з того дня, як земля прийняла Марійку. Сім років тиші, що лунала в його вухах гучніше за весняні дзвони, і самотності, яка вгризлася в стіни хати, немов дим із печі. Іван усі кликали його Івановичем залишився один у свої шістдесят три. Вік не старий, та й не молодий, наче застиг між двома берегами: позаду бурхливе життя, сповнене любові, попереду лише повільна, безрадісна течія часу до неминучого кінця.
Бог не обділив його здоровям, тіло, загартоване роботою в полі, ще тримало силу, але душа була порожня, наче випалена сонцем нива. Марійка вгасала довго й болісно, він доглядав її до останнього подиху, до останньої тихої сльози на змарнілому обличчі. І ось вона пішла, залишивши його самого серед цього великого світу. Дітей Господь їм не дав, так і прожили, як дві половинки одного цілого, у своєму маленькому світі, обмеженому межами рідного села.
Він звик, що Марійка була сонцем його невеликої планети. Вона була тим теплом, що гріло хату, тим світлом, що наповнювало її затишком. Її руки варили найсмачніші борщі, пекли пироги з таким пухким тістом, що воно тануло в роті. Вона керувала господарством: корова, кури, щороку теля на відгодівлю, щоб зимою мати своє, духмяне мясо. Город її царство, де панували ідеальні ряди моркви, буряків та картоплі. Його ж чоловіча праця зводилася до оранки, копання грядок та лагодження всього, що ламалося. Він був зовнішнім оборонним муром, вона серцем їхньої фортеці.
Людина до всього звикає. Звик і Іванович до тиші. Спочатку вона давила, дзвеніла в вухах, змушуючи здригатися від кожного скрипу підлоги. Потім стала тихим фоном. Нудно? Так. Нестерпно пусто? Ще б пак. Але що поробиш? Така воля долі, їй не накажеш.
Місцеві жінки, звісно, заглядалися на нього. Іван чоловік статний, господарський, хата повна чаша, та ще й без дітей, що в селі вважалося майже виграшем у лотерею. Засилали свах, натякали самі, деякі, ще цілком молоді, прямо пропонували «створити сімю». Але він усіх відшивав, відмахувався, як від набридливих комах.
«Сумую за своєю Марієчкою, пояснював він односельцям, дивлячись крізь них, у порожнечу. Вона звідти, з небес, усе бачить. Не схвалить, мабуть, якщо я нову господиню в хату приведу. Не хоче, аби її память тут чужа жінка затьмарила».
А насправді, глибоко в душі він думав інакше: «Щоб жити разом, потрібна хоча б іскра. Хоч крапля почуття. А її нема. І я, мабуть, ще не готовий. Душа не відійшла, не відлила».
Після смерті дружини він продав корову куди одному стільки молока? Та добра ряба давала по відру вранці й увечері. Продав у сусіднє село, відчуваючи в собі біль, наче зрадив ще одну істоту, повязану з Марійкою. Та теля чи бичка тримати продовжував на мясо. Так і жив: своє мясо, свої яйця, молоко брав у сусідів то купував, то приймав як милість від сусідки Оксани, яка дивилася на нього з тихим співчуттям.
Іванович кульгав. Давно, ще в молодості, коняка зламала йому ногу. Кістка зрослася криво, але він махнув рукою не до того було. Кульгавість стала його частиною, а в останні роки зявилася й палиця різьблена, дубова, подарунок Марійки. На його хитку ходу вже ніхто не звертав уваги, наче так і мало бути.
Того дня він сидів за столом, сам, і наливав у глибоку миску щойно зварені борщі. Літо стояло спекотне, повітря тремтіло над землею. Двері в сіни були розчинені навстіж, впускаючи ліниві потоки спеки. Раптом тінь перекрила сонячний прямокутник на підлозі.
«Здоров, Івановичу! А я до тебе! Двері відчинені, ось я й зайшов, без дозволу!» гучний, як дзвін, голос Тараса, сусіда через два двори, прокотився по хаті. Тарас був значно молодший, сповнений невичерпної енергії та якихось своїх, незрозумілих Іванові планів.
«Здоров, буркнув господар. Борщу будеш? Щойно з печі. Покришиш часнику взагалі за вуха не відтягнеш. Давай, за компанію».
«Авжеж буду! Обожнюю твій борщ! Хоч і спека, а гаряче воно завжди до душі. Потім охолонемо!»
Уминаючи борщ, Тарас спідлоба, уважно дивився на Івановича.
«А я ось думаю, Івановичу, тобі б одружитися пора. Не царська справа самому коло печі стояти. Жінка б тобі й борщ зварила, і ліжко постелила, і ну, ти зрозумів».
«Це ти до мене в свахи набиваєшся? усміхнувся Іван. Наречену, мабуть, вже знайшов?»
«А що, хіба погано? Скільки можна в удівцях ходити? Ти ще повний сил, міг би з якоюсь красунею жити без турбот!»
«Мало того, щоб жінка просто була, тихо, але твердо сказав Іван. Треба, щоб душа до душі лягала. Щоб м
