Сім важких років минуло з того дня, як земля прийняла Оксану. Сім років тиші, що дзвеніла у вухах голосніше за весняні дзвони, і самотності, яка в’їлася у стіни хати, наче запах свіжого хліба. Іван усі звали йти Івановичем залишився один у свої шістдесят п’ять. Вік не старий, але вже й не молодий, немов застиг між двома берегами: позаду бурхливе, наповнене щастям життя, попереду лише повільна течія часу до неминучого кінця.
Господь не обділив його здоров’ям, тіло, зміцнене селянською працею, ще тримало силу, але душа була спустошена. Оксана вгасала довго й болісно, він доглядав її до останнього подиху, до останньої сльози на виснаженому обличчі. І ось вона пішла, залишивши його самого серед цього великого світу. Дітей Бог їм не дав, так і прожили, як дві частини однієї душі, у своєму маленькому світі, обмеженому межами рідного села.
Він звик, що Оксана була сонцем його життя. Вона була тим теплом, що гріло хату, тим світлом, що наповнювало її затишком. Її руки варили найсмачніший борщ, пекли пироги з таким ніжним тістом, що розчинялося в роті. Вона керувала господарством: корова, кури, щороку теля на відгодівлю, щоб узимку мати своє, запашне м’ясо. Город її царство, де панували ідеальні ряди моркви, буряків та картоплі. Його ж чоловіча праця полягала в оранці, копанні грядок та лагодженні всього, що ламалося. Він був міцними стінами їхньої фортеці, вона її серцем.
Людина до всього звикає. Звик і Іванович до тиші. Спочатку вона давила, дзвеніла у вухах, змушуючи здригатися від кожного скрипу дерев’яної підлоги. Потім стала частиною життя. Нудно? Так. Нестерпно порожньо? Безперечно. Але що вдієш? Таке життя, і йому не перечити.
Місцеві жінки, звісно, поглядали на нього. Іван чоловік статний, господарський, дім повна чаша, до того ж без дітей, що в селі вважалося майже виграшним квитком. Засилали свах, натякали самі, деякі, ще досить молоді, прямо пропонували «створити родину». Але він усіх відшивав, відмахувався, як від настирливих комарів.
«Сумую за своєю Оксанкою, пояснював він односельцям, дивлячись у далечінь. Вона звідти, з небес, усе бачить. Не схвалить, мабуть, якщо я нову господиню в хату приведу. Не хоче вона, щоб її пам’ять тут хтось інший затьмарив».
А насправді, в глибині душі він думав інакше: «Щоб жити разом, треба хоча б іскра. Хоч краплинка почуття. А її нема. І я, схоже, ще не готовий. Душа не відпустила, не відтанула».
Після смерті дружини він продав корову куди одному стільки молока? Та добра буренка давала по відру вранці й увечері. Продав у сусіднє село, відчуваючи гнітючий біль, ніби зрадив ще одну живу істоту, повязану з Оксаною. Але теля чи бичка тримати продовжував на м’ясо. Так і жив: своє м’ясо, свої яйця, молоко брав у сусідів то купував, то приймав як подарунок від сусідки Ганни, яка дивилася на нього з тихим співчуттям.
Іванович трохи кульгав. Ще в молодості йому зламала ногу неслухняна кобила. Кістка зрослася криво, але він не приділяв цьому уваги справ було багато. Кульгавість стала його частиною, а в останні роки додалася й палиця різьблена, дубова, подарунок Оксани. На його хитку ходу вже ніхто не звертав уваги, ніби так і мало бути.
Того дня він сидів за обіднім столом, самотній, і наливав у глибоку миску щойно зварені щі. Літо стояло спекотне, повітря тремтіло над землею. Двері в сіни були розчинені навстіж, впускаючи повільні потоки розпеченого вітру. Раптом тінь перекрила сонячний прямокутник на підлозі.
Здоров, Івановичу! А я до тебе! Двері відчинені, ось я й зайшов, без дозволу! гучний, як дзвін, голус Тараса, сусіда через два двори, прокотився по хаті. Тарас був значно молодший, сповнений невитраченої енергії та якихось своїх, незрозумілих Іванові планів.
Здоров, буркнув господар. Щів будеш? Щойно з печі. З хріном покладеш взагалі пальчики оближеш. Давай, за компанію.
Авжеж буду! Люблю твої щі! Хоч і спека, а гаряче воно завжди до душі. Потім охолонемо!
Уминаючи щі за обидві щоки, Тарас спідлоба, уважно поглядав на Івановича.
А я ось думаю, Івановичу, тобі б одружитися пора. Не царська це справа самому біля печі стояти. Жінка б тобі й щі зварила, і постіль постелила, і ну, ти розумієш.
Це ти до мене в свахи набиваєшся? усміхнувся Іван. Наречену, що ли, знайшов?
А що, хіба погано? Скільки можна в гірких удівцях ходити? Народ ти вибагливий, міг би вже з якоюсь красун
