Сім довгих років минуло з того дня, як земля прийняла тіло Ганни. Сім років тиші, що дзвеніла в вухах голосніше за дзвони, і самотності, що в’їлася в стіни хати, немов дим із печі. Іван усі кликали його Іваничем лишився один у свої шістдесят три. Вік не старий, та вже й не молодий, наче застиг між двома берегами: позаду бурхливе, сповнене любові життя, попереду лише повільне, безрадісне пливання до неминучого кінця.
Бог не обділив його здоров’ям, тіло, загартоване селянською працею, ще тримало силу, але душа була зламана й порожня. Ганна вгасала довго й болісно, він доглядав її до останнього подиху, до останньої тихої сльози на змарнілому обличчі. І ось вона пішла, лишивши його самого на цілому світі. Дітей Господь їм не дав, так і прожили душа в душу, у своїй маленькій всесвіті, обмеженій рідним селом.
Він звик, що Ганна була сонцем його невеликого світу. Вона була тим теплом, що гріло хату, тим світлом, що наповнювало її затишком. Її руки варили найсмачніші борщі, пекли пироги з таким пухким тістом, що тануло в роті. Вона керувала господарством: дійна корова, кури, щороку теля на відгодівлю, аби взимку мати своє, духмяне мясо. Город її царство, де панували ідеальні лани моркви, цибулі та буряків. Його ж чоловіча праця зводилася до оранки, копання грядок та лагодження всього, що ламалося. Він був зовнішнім оборонним кругом, вона душею їхньої фортеці.
Людина до всього звикає. Звик і Іванич до тиші. Спочатку вона давила, дзвеніла в вухах, змушуючи здригатися від кожного скрипу половиці. Потім стала фоном. Нудно? Так. Нестерпно порожньо? Ще б пак. Але куди дінешся? Така воля долі, проти неї не попреш.
Місцеві жінки, звісно, задивлялися на нього. Іван чоловік статний, господарний, дім повна чаша, та ще й без дітей, що в селі вважалося майже щасливою лотереєю. Засилали свах, натякали самі, деякі, ще досить молоді, прямо пропонували «створити сімю». Але він усіх відпихав, відмахувався, як від набридлих комарів.
«Сумую за своєю Ганею, пояснював він односельцям, дивлячись крізь них у порожнечу. Вона звідти, з небес, усе бачить. Не схвалить, мабуть, якщо я нову господиню в хату приведу. Не хоче вона, щоб її память тут чужа жінка затьмарила».
А насправді, в глибині душі він думав інакше: «Щоб жити разом, потрібна хоча б іскра. Хоч крапля симпатії. А її нема. І я, мабуть, ще не відтанув. Душа не відійшла».
Після смерті дружини він продав корову куди одному стільки молока? Та добра буренка давала по відру вранці й увечері. Продав у сусіднє село, відчуваючи внутрішній біль, наче зрадив ще одну живу істоту, повязану з Ганею. А от теличку тримати продовжував на мясо. Так і жив: своє мясо, свої яйця, молоко брав у сусідів то купував, то приймав як подарунок від сусідки Марійки, яка дивилася на нього з тихим співчуттям.
Іванич кульгав. Давно, в молодості, зламала йому ногу неслухняна кобила. Кістка зрослася криво, але він махнув рукою не до того було. Кульгавість стала його частиною, а в останні роки зявилася й палиця різьблена, дубова, подарунок Ганни. На його хитку ходу вже ніхто не звертав уваги, наче так і мало бути.
Того дня він сидів за обіднім столом, сам, і наливав у глибоку миску щойно зварені борщі. Літо стояло спекотне, повітря тремтіло над землею. Двері в сіни були розчинені навстіж, впускаючи ліниві потоки розпеченого повітря. Раптом тінь перекрила сонячний прямокутник на підлозі.
Здоров, Іваничу! А я до тебе! Двері відчинені, ось я й увійшов! голосний, як дзвін, голос Тараса, сусіда через два двори, прокотився по хаті. Тарас був значно молодший, сповнений невитраченої енергії та якихось своїх, незрозумілих Іванові планів.
Здоров, буркнув господар. Борщу будеш? Щойно з печі. З часничком покладеш взагалі смак забудеш. Давай, за компанію.
Авжеж буду! Люблю твій борщ! Хоч і спека, а гаряче воно завжди до душі. Потім охолону!
Уминаючи борщ за обидві щоки, Тарас спідлоба, хижо поглядав на Іванича.
А я ось думаю, Іваничу, тобі б одружитися пора. Не царська це справа самому коло плити стояти. Жінка б тобі й борщу наварила, і постіль постелила, і ну, ти зрозумів.
Це ти до мене в свахи записався? усміхнувся Іван. Наречену, чи що, знайшов?
А що, погано? Скільки можна вдовцем ходити? Ти ж чоловік вибагливий, міг би вже з якоюсь красунею жити в задоволенні!
Мало того, щоб жінка просто була, тихо, але твердо сказав Іван. Треба, щоб душа до душі лягала. Щоб мовчки розуміли одне одного. Щоб пог