Сільський гостинець.
Одарка й Борис приїхали до нашого рідного села Гринчичі після розлучень, коли кожен залишив позаду сімейне гніздо. Зустріч була під дахом батьків, і одразу спалахнула іскра старої дружби, що згадувала шкільні роки. Ми вирішили, що будемо жити тут, на нашій землі.
Батьки раділи. Будинок у Бориса великий, просторий «господарюй, казали, тільки не лінуйся». Одарці й Борису по пятдесят років. Діти вже виросли, батьки ще на ногах, а в селі одне землеробство.
Ми вирішили завести кіз. Потрібно було розширити теплий двір і орендувати пасовища, тому розпочали будівництво. Борис був рішучим, і Одарка лише раділа.
Батьки підтримали «молодих» фермерів і грошима, і працею, як могли. За один теплий сезон мала ферма вже приносила прибуток. Працю було багато, і незабаром сусіди подружня пара сорока років стали допомагати. Жінки доглядали за молоком і молодняком, чоловіки випасали кіз, стежили за їх здоровям, чистотою та вели журнал витрат.
Дід Степан, батько Бориса, був сторожем машинного двору, де залишився старенький трактор, косарка, бензопила, токарний верстат і інше обладнання колгоспу. Мати господаря, Марія Петрівна, теж допомагала, хоча їм зі Степаном вже по сімдесят з «хвостиком». Вона взяла на себе приготування їжі, бо обід часто приходили не лише наші, а й наймані робітники.
По селу знову розлуналися давно забуті звуки: блеяння кіз, крик півнів, кудахтання курей «музика» ферми. Найстарша жителька села, Ганна Андріївна, прийшла до Одарки з проханням прийняти її до спільного господарства.
Що це таке? здивувалась Одарка. Ви ж ще на ногах, памятаєте
Дочка моя живе в обласному центрі Кременчуці, часто кличе, а я все відкладаю. Тепер, коли в нашому селі зібралися люди і створилося сільськогосподарське товариство, я не поїду кудись. Прийміть мене в вашу артель. Частину пенсії готова витрачати на їжу, лише хочу бути серед людей. У вас так весело! А запахи з вашого гостинця всю вулицю огортають Я майже не готую для себе, лише щось швидко підхоплю. Тож не буду вам заважати, обіцяю.
Звісно, Августине Андріївно, ласкаво просимо до нашого притулку, відповіла Одарка.
Відтоді Ганна Андріївна приходила на обіди. Вона завжди була одягнена в акуратно випрасовану шерстяну сукню, на плечах білий в’язаний комір, під ним блищала срібна брошка, в якій половина скляних камінців була втрачена. На ногах у неї не були традиційні калоші, а чорні лаковані туфлі.
Ба! подивилася Марія Петрівна, звідки нам така баринасударыня?
Одарка, з жалем глянувши на те, що називала «свекру», запросила Ганну: Сідайте, тут вам буде тепло і добре видно всіх.
Ганна Андріївна ще в радянські часи працювала в школі вчителем літератури, а на пенсії керувала бібліотекою, коли село було великим, з школою, клубом і крамницею.
Спочатку, у перші дні, вона так хвилювалася від радості спілкування, що майже не їла. Постійно поправляла комір, розглядала посуд, страви, кухню та всіх присутніх.
Їжте, їжте, Ганно Андріївно, а потім поговоримо, коли будемо мити посуд. Допоможете трохи? усміхалася Марія Петрівна.
Після обіду, коли всі поспішали до роботи, Марія Петрівна посадила Ганну за стіл, накинула на неї фартух і дала протирати посуд прямо за столом, щоб вона не втомлювалася.
Так вони і говорили, і працювали. Одного разу Ганна прийшла з пакетом.
Ось, розгорнула нові штори на вікна, вони довгі роки лежали, дарую їх всім.
Штори освіжили їдальню. Наступного разу старенька пожертвувала частину посуду, яким, за її словами, користувалася лише на свята.
Чого вона в серванті? Весь життя там, скільки памятаю. А у нас щодня свято.
Батьки Одарки допомагали фермі генеральними прибираннями, що було дуже вчасно. Прибиральники то в їдальні, то в новій сирній майстерні, то в городі доглядали за грядками.
Найбільше вражала наполегливість Ганни. Вона так захопилася допомогою «гостинець», що достала зі своїх скриньок скатертини, серветки, а з підвалу домашні різнокольорові підстилки, які вирішили розстелити на довгі лавки.
Ту красу на підлогу не дам! заявила Одарка. Це ж в музей треба віддати, а ми лише сидітимемо на них.
Тим часом ферма почала приносити перший дохід. Продажі радували, бо кожної неділі Борис і дід Степан їхали торгуватись на міський ринок, де вже мали постійних клієнтів.
Зусиллями Ганни Андріївни і Марії Петрівни їхній гостинець перетворився. Було вирішено зробити спеціальне меблювання: великі столи і лавки в народному стилі.
Ганна принесла свої вишивки, мереживка, рушники, ляпки, чуни, котелки Гостинець став майже музейною кімнатою. Місцеві жителі витягли з підвалів вугільні праски, самовари, старі чайники, криниці і навіть деревяні прялки з веретенами.
Ось і наш сільський гостинець, колись сказала Одарка під час загального обіду. Думаю, містяки будуть раді обідати у нас, що скажете?
Усі підтримали ідею. Марія Петрівна з Ганною склали колоритне меню: щі, грибний суп, уха, тушкована в котелку картопля з мясом, голубці, вареники, запечені в горщикях, квашена капуста з журавлиною, котлети зі склянкою перлової, пироги з капустою та інші звичні страви для села Гринчичі.
Село розташоване біля траси, і навіть без реклами багато містян дізналися про гостинність і приїжджають, залишаючи добровільні внески на розвиток ферми й села. За угощення та обід хто скільки може, той і допоможе.
Особливу популярність мали пироги за рецептами Ганни. Вона знала толк у пирогах і довго розповідала гостям, як колись готували в їхньому селі, які традиції дотримувалися. Зі сльозами на очах Ганна розповідала про свою сімю, про маму, що щодня пекла хліб і пироги.
Чутка про відродження традицій у Гринчичах розлетілася по окрузі. Коли гостей стало ще більше, вирішили розширити гостинець. Прибудували другий криївок з руською піччю, світлими вікнами і красивим ґанком. На вікнах стояли різьблені наличники, точно як у будинку Ганни.
У старій частині створили музейну кімнату. Експонати збирали з навколишніх сіл. Ганна Андріївна з вчителями сільської школи створили виставку не лише з побутовими речами, а й з фотографіями, нагородами селян за Велику Вітчизняну війну та досягненнями післявоєнного часу.
Яке велике діло ми зробили, говорила Ганна Андріївна сусідам, тепер можу спокійно померти
Не будемо! усміхалися фермери Одарка і Борис, а хто проведе хороші екскурсії нашим гостям? Нам часу нема, а ви виявилися дуже потрібними!
Так живуть вони дружньою командою, майже однією родиною, старші й молоді жителі Гринчичів. Село не росте швидко, як би хотілося, проте завдяки гостям завжди тут є люди, душевна розмова, посмішки. А все починається з праці, з одного бажання жити на землі.
