Варвара вийшла заміж пізно, у двадцять пять. Наречений їй трапився не абиякий, але й заздрісті подруги його не звали. Кохала вона його? Навіть сама не знала. Звикла. Народила сина. Іванко ріс розумненьким, старанним про що ще мріяти? А вона й не мріяла. Змирилася з тим, що її Ігор чоловік нудний, без блиску. Та ще й скупий до всього. Варя вже й уваги не звертала. Працювала в школі, у групі продовженого дня, доглядала сина от і все її життя. А колись вона була красунею, багато хто за нею зітхав! Білява, коси хвилею обвивали тонке личко. Стан на заздрість усім! Одним словом розумниця й красуня. Такій би орла за чоловіка.
Родина Варі Ігоря не любила, сміялася з нього. Він справді не вписувався в їхнє коло: у розмовах не брав участі, жартів не розумів і завжди поспішав додому:
Пізно, ходімо! Завтра рано вставати!
Їх і запрошувати перестали. Так і жили, як на околиці.
Старість, безрадісна й сіра, підкралася непомітно. А що побачила Варя в житті? Нічого й не бачила. Відпочивали лише в санаторії заводу, де Ігор працював інженером. Санаторій був таким же бідним, як і сам Ігор: триразове харчування, а ввечері танці. На танці подружжя Коваленки не ходили.
Навіщо? питав Ігор. Туди ходять, щоб знайти пару. А нам це не потрібно. Правда, Варо?
Варя слухняно кивала.
Купувати модний одяг у магазинах Ігор їй теж не дозволяв.
Дорого! Он на ринку в крамниці можна знайти дешевше, товар непоганий, з Туреччини.
Варя зітхала, не сперечалася.
А раптом сталося лихо: Ігор почав втрачати память. І не такий вже старий був, навіть виглядав краще, ніж у молодості але ось вам! Лікар поставив страшний діагноз: рання деменція після кількох інфарктів мозку. Тепер Ігор ледве впізнавав сина й онуків.
Хто ці діти? питав він у Варі.
Ігорку, ніжно, як малому, говорила Варя. Це ж Данилко й Олесь, наші онуки. А той, що старший, Іванко, наш син.
А чому я тільки зараз про це дізнаюся? Вони що, недавно приїхали? дивувався Ігор.
А через кілька хвилин знову питав:
То хто сьогодні у нас у гостях?
А ось її він пізнавав. Як же й не пізнавати, коли вона доглядала за ним, як за дитиною! Якби не Варя, так би і виходив на вулицю у нижній білизні. Тепер, коли всі гроші перейшли до неї, і, здавалося б, можна було купувати собі гарні речі, бажання зникло. Не через економію. Просто відвикла. Байдуже проходила повз модні крамниці, зате чоловікові брала дорогі делікатеси нехай порадіє. Ігор ходив за нею, як теля за матірю. Коли Варя збиралася в магазин, він благав не залишати його одного. Боявся, що вона його покине. Одного разу сказав:
Як же я тебе люблю! Ти ж для мене усе! Без тебе я загину
Ніколи раніше вона не чула від нього таких слів. Недарма кажуть: «Не було б щастя, та лихо допомогло». Тільки навіщо їй тепер таке щастя? Варя замикалася у спальні, плакала. Потім витирала сльози, щоб Ігор нічого не помітив, і йшла далі виконувати свій обовязок.
…Цю історію мені розповіла сусідка, вродлива, струнка, незважаючи на роки, жінка. Жодної скарги на свою важку долю я не побачила на її обличчі. Соромлячись, вона додала:
Я своєму Ігоркові вірші склала. Хочеш послухати? «Мій вірний друже, ти поруч завжди, я ж кермую домом неждано. Забув імя? Це не біда! Ти плутаєш зиму з літом… Благаю Бога всіх сил, щоб ти мене не забув!»
Я обійняла Варю і мовчки побажала їй сили й терпіння.
