Степан Білик приходив до школи щодня о шостій ранку, коли ще місто схоплювалося від сну, а діти не гріли підлоги коридорів. Він вже схлопотив руки в ґрунті, поливав, підстригав, витирали горішки, і вхідний сад блищав, ніби тільки що відсторонений від місяця.
Він не казав багато, але його вчинки звучали гучніше за словами. Махав всім з посмішкою, сміття вбирав без запитань, квіти посилалися в нього ніби діти.
Школярі проходили повз нього кожен день. Деякі проходили повз, інші махали сміливо. Але якось, коли Степан став посадити соняшники біля брами, діти зупинив і поглянув, ніби на чарівника.
— Ти жував інший сад інший час? — спитав маленький, голосом, що дістався йому з вітерця.
Степан посміхнувся, не більше нічого.
— З тієї галимки, — муркнув.
— А ти хотів би більше? Як… а може, лікарем був чи архітектора?
Слова ці були неправі, але в дитячому серці не було шкоди. На мить мовчання була товстіша за туман.
Степан став, зшив руки з порохом у зношених рукавицях і поглянув на дітей, ніби на своє мале чудо.
— Іди, — запропонував він, показуючи в квітковий шлях.
Вони проходили повз розкриті рожево-червоні руї, дим свіжого жовтого жовте, папірці, що танцювали з вітром, і метелики, що сяяли, ніби дітям казали оніміти. Сад був ніби живий оркестр, що звучить з кожного стебла.
— Ти знаєш? — сказав Степан, голосом, що падав ніби тихий дощ. — Кожна квітка, яка тут росте, висаджена моїми руками. І кожна виріс, бо хтось повірив в роботу, що йде без слави. Жодного диплома, жодного костюма… але коли я дивлюся на це, я знаю — це велика справа.
Дитина поглянув на нього з іншого боку. Він більше не бачив лише садівника. Він бачив чоловіка, що залишає красу, ніби вітер.
Після цього кожного дня, діти проходив повз сад:
— Дякую, тату Степан.
А він посміхнувся, і його посмішка була голосом, що виказала багато слів.
