Сусіди постійно чули звук сигналізації з будинку на розі вулиці: через тиждень хтось не витримав і подзвонив у поліцію. Офіцери були в шоці від побаченого.
Перший сигнал лунав у понеділок ввечері. Будинок на розі знали всі — міцний двоповерховий котедж із акуратним палісадником, ставнями кольору вицвітлого індиго та ідеально рівним парканом. Там мешкали подружжя років шістдесяти. Тихий, неконфліктний народ — у місцевих справах не брали участі, але при зустрічі завжди віталися.
Коли вперше пролунав різкий звук, кілька сусідів вийшли на вулицю. Чекали хвилин п’ять — сигнал не припинявся. Тоді родина із будинку навпроти підійшла. Двері відчинила господиня — жінка у в’язаному кардигані, з акуратно зачесаним волоссям. Пояснила, що нічого страшного, просто зламалася система. Обіцяла, що скоро полагодять.
Наступного дня все повторилося. Той самий звук, та сама година — трішки після дев’ятої. Цього разу сусіди не пішли. Звалили на «майстра-недоучку», вирішили не чіпати. Через день — знову. І ще вечір, і знову сирена. Люди почали скаржитися на шум і недосипання. Господиня, виходячи, з тією ж стриманою ввічливістю повторювала — майстер ось-ось приїде.
Так минув майже тиждень. Один і той самий звук, одна й та сама стіна, одна й та сама жінка, що запевняла: усе під контролем.
На шостий день хтось не витримав і викликав поліцію.
Коли сигнал спрацював четвертий раз, вони подзвонили. Офіцерка — жінка з твердим голосом і проникливим поглядом — оглянула будинок. Усе було нормально, чисто, навіть занадто. Жодних ознак пограбування. Жодної паніхи. Лише господиня — все така ж ввічлива, трохи розгублена.
Та щось було не так. Поліцейська затрималася біля стіни, де йшли дроти сигналізації. Там, де фарба була свіжою, один провід відходив, а штукатурка тріскалася. І раптом вона помітила щось жахливе 😱😱
— Дріт, — сказала жінка. — Мабуть, відходить. Тому й гуде.
— А де ваш чоловік? — несподівано запитала офіцерка.
Господиня завмерла, наче від удару.
— Він… поїхав. До родичів. На час.
Відповідь пролунала надто швидко.
Щось здригнулося в її очах. Поліцейська уважніше подивилася на стіну. Поверхня була ледь опуклою. Свіжа шпаклівка. Її пальці ковзнули по фарбі — і натрапили на щілину.
За годину приїхали слідчі. Стіну розібрали.
Їхні обличчя поблідніли.
За гіпсокартоном, згорнувшись у тіснині, лежав чоловік. Живий. Виголоджений. З обвислою шкірою й запалими очима. Він не говорив. Лише дивився.
Пізніше з’ясувалося, що жінка була впевнена — ненавмисно вбила його під час сварки. Удар, серце, паніка — точної причини ніхто не знав. Вона замурувала тіло чоловіка, навіть не перевіривши, чи мертвий він.
А сигналізація, проведена у тій самій стіні, реагувала на його слабкі рухи — на тремтіння, на удари в обшивку.
Він намагався подати сигнал. І подав.
