«Щось ти зблідла, донечко», голос свекрухи, Марії Степанівни, був солодким, як застиглий мед. Вона стояла біля кухні, спиною до мене, її рука закривала мою таблетницю.
Я вдавала слабкість, спираючись на двері. Серце билося, але не від хвороби. У кишені халата мій палець збільшував зображення на телефоні.
Камера, крихітна, як макове зернятко, була в солонці. Я сама її туди поставила. Як і в датчик диму. І в мякого зайчика. Це була моя тиха війна.
Ось її пальці спритні, знайомі відкривають відділ із написом «Ранок». Висипають мої ліки на долоню.
А з кишені її халата виринає інша подібна, але блідіша. Пуста.
Вона підміняла мої ліки.
Тиск, мабуть, прошепотіла я, входячи на кухню. Ніч не спала.
Марія Степанівна обернулася. На обличчі випрацьована роками матка турботи.
Я ж казала твоєму Олежкові не можна тобі так виснажуватися! Ось, випий ліки та відпочинь.
Вона простягла мені склянку води й таблетницю, де вже лежала підмінена пігулка. Я глянула їй у брехливі, «турботливі» очі.
Дякую, мамо, взяла таблетку.
Чоловік Олег увійшов на кухню, готовий до роботи. Поцілував мене в скроню, його губи були теплими й наївними.
Солодка, матуся правий. Ти виглядаєш знесиленою. Може, візьмеш вихідний?
Усе гаразд, вимучено посміхнулася. Просто втома.
Я поклала пустушку в рот і запила.
Марія Степанівна задоволено кивнула, її погляд на мить став холодним. Її план був простим.
Повільно, день за днем, погіршувати мій стан, а потім сказати синові: «Вона слабка. Їй потрібен догляд. Найкраще у спеціалізованому санаторії».
Вона не знала, що квартира мій екран. «Розумний дім», який я встановила «для безпеки». Олег сміявся тоді. А тепер це була моя зброя.
Ввечері, коли всі спали, я відкрила ноутбук. Ось вона розмовляє зі свекором, Василем.
Ще два тижні, і вона сама попроситься до лікарні. Головне, щоб Олежка не здогадався.
Василь буркнув, не відриваючись від газети. Отже, він у змові.
Я закрила ноутбук. Холоду не було. Лише ясність. Завтра буде вистава.
Ранок почався з мого падіння. Я впала в коридорі саме тоді, коли Олег виходив із спальні.
Оленко!
Він кинувся до мене. З кухні вибігла Марія Степанівна.
Олежку, я ж казала! Їй щораз гірше! її голос тремтів.
Води прошепотіла я.
Поки Олег біг, я дивилася на неї. Вона тріумфувала.
Опівдні я подзвонила чоловікові.
Олю, не можу знайти ліки. Мама каже, що я їх прийняла, але я не памятаю
На тлі її шепіт: «Втрата памяті, сину, це погано».
Олег метушився. Ґрунт був готовий.
Ввечері я скликала всіх у вітальню. Василь сидів похмурий. Марія Степанівна поруч із сином.
Я хочу поговорити про своє здоровя, почала я тихо.
Оленко, ми знайдемо лікаря, занепокоївся Олег.
Ні. Справа не в лікарях. Мені здається хтось мене отруює.
У її очах жах. Василь закашлявся.
Олено, це параноя.
Може. Тому я й хочу розібратися, взяла телефон. Олеже, ти мені віриш?
Так
Тоді дивись.
Я натиснула кнопку.
На телевізорі запис. Кухня. Вона біля таблетниці. Висипає мої ліки, кладе пустушку.
Олег подивився на матір.
Мамо?
Брехня! скрикнула вона. Вона все підставила!
Я переключила запис. Їхня спальня. Вчорашній вечір.
«Ще два тижні, і вона сама попроситься до лікарні»
Олег зблід.
Мамо?
І тут вона вибухнула.
Так! Я! Для тебе! Вона хвора, слабка! Вона тобі й дитину не народить! Ця квартира мала бути нашою!
«Пуста».
Це слово вдарило його. Він відійшов.
Мамо іди.
Вона завмерла.
Я дістала папку.
Це копія заяви до поліції. Оригінал уже в слідчого. У вас 30 хвилин, щоб зібратися й піти.
Мовчання.
Василь першим пішов у кімнату. Марія Степанівна кинулася до сина.
Сину ти ж не виженеш рідну матір?
Він не дивився на неї.
Іди, мамо.
Вона зламалася.
Двері зачинилися.
Повітря стало чистішим.
Олег подивився на мене.
Пробач Я був сліпим.
Я підняла руку.
Ти любив матір. Я любила тебе. Тому й терпіла.
Я взяла справжню таблетку ту, що ховала у ванній.
Я не слабка. Я терпляча. Але терпінню буває кінець.
Що тепер? запитав він.
Вчитимемось жити по-новому. Без брехні.
І ти вчитимешся бачити мене не як жертву, а як жінку, що врятувала нас обох.
У його очах зявилася повага.
І це був добрий початок.
