«Що з тобою сталося, Олесю? Ти була моїм світлом, а тепер я тебе не пізнаю…»
Я тримаю в руках стару фотографію, вже трохи вицвілу від часу, де ми з Олесею сміємося, тримаючись за руки. То був один із тих днів, коли все здавалося вічним. На звороті — її знайомий до кожної завишки почерк: «Ніщо у цьому світі не зможе нас розлучити. Назавжди твоя, Олеся». Як же болить тепер читати ці слова. Бо все, у що я вірила, розсипалося. Бо я втратила її — не тілом, а душею. І здається, назавжди.
З Олесею ми дружили з дитинства. Зі шкільної лави. Ми були як сестри, як дві половинки одного цілого. Пережили разом перше кохання, перші сльози, іспити, свари з батьками, страхи й мрії. Ніхто й ніколи не міг стати між нами. Поки не з’явився він — Тарас. На вигляд звичайний чоловік, без особливої харизми, мовчазний, навіть похмурий. Але Олеся наче з розуму з’їхала через нього.
«Він не такий, як усі, — казала вона. — На нього можна покластися, він не кине, не зрадить».
А я дивилася на нього й не розуміла — що вона в ньому знайшла? Він здався мені холодним, нудним, наче без души. Але я не казала їй цього. Не хотіла ранити. Просто була поруч, як завжди. Поки одного дня не побачила, як ця людина крок за кроком почала витісняти її з життя.
Спочатку він переконав її, що веселощі — це гріх. Що бари, танці й музика — шлях у пекло. Якось ми зібралися всією компанією в кав’ярні, і Тарас ледь не вибухнув, коли я запропонувала зайти до бару. Він злісно прошипів:
«Ми не беремо участі в цих сатанинських бенкетах».
Спочатку я подумала, що він просто набожний. Але потім зрозуміла — все набагато страшніше.
Олеся почала віддалятися. Перестала зустрічатися з друзями, перестала дзвонити, зникла з усіх чатів. Змінила одяг — тепер лише довгі спідниці, сірі светри, жодного макіяжу, жодних прикрас. Усмішка зникла з її обличчя. А коли я все ж таки домоглася розмови, вона заговорила словами, які були їй чужі:
«Ми відвернулися від марних задоволень. Світ сповнений спокус, і я більше не хочу брати участь у цьому бруді. Тарас відкрив мені очі, він врятував мене».
Врятував? Він зламав її. Забрав її душу. Перетворив на тінь.
Я боялася за неї. Вона стала чужою серед чужих. Тарас заборонив їй бачитися з батьками, з нами, навіть до магазину без нього не пускав. А Олеся — та сама Олеся, яка колись мріяла об’їхати світ — приймала це без опору. Наче так і мало бути.
Одного разу я подзвонила їй:
«Будь ласка, давай просто прогуляємося. Без розмов. Лише ти й я. Як колись».
Вона замовкла, а потім промовила тихо, з тремтінням у голосі:
«Я не можу. Це все — спокуси. Сатана приходить через друзів. Через тебе».
«Олесю, що ти несеш? Ми просто підемо по продукти!»
«Залиш мене, — раптом скрикнула вона. — Ти така сама, як усі! Ти хочеш затягнути мене назад у темряву! Ти не моя подруга. Більше не приходь!»
Потім луПотім почувся гудок, а я стояла з телефоном у руці, немов вирвана з рідного світу, і тільки шрам на серці нагадував, що колись у мене була сестра.
