— Що, тяжко сміття винести? Ти ж цілий день вдома! — кинула доросла донька, заходячи на поріг.
Ганна Петрівна завмерла з рушником у руках, лише що витерла останній із дванадцяти кришталевих келихів у старій шафі. Так, щоб блищало. Щоб у домі було затишно.
Вона підняла очі на свою донечку. На Оксанку. Красиву, тридцятирічну, у модній фуфайці, зі шкіряною сумочкою. Обличчя гарне, але губи стиснуто кривились — ніби лимон з’їла.
А в Ганні Петрівни ниє спина — сьогодні килими вибивала, під меблями мила. Коліна болять — нову Оксанину шовкову блузку руками після прала, боялася в машині зіпсувати.
А пальці? Пахнуть часником, бо котлетки робила — курячі, Оксанині улюблені, з картопляним пюре. Аромат по всій хаті — затишний, теплий…
— Я… заклопоталася, Оксанко, — тихо промовила Ганна Петрівна. А серце опустилося десь у животі.
Ні слова «дякую, мамо, як смачно пахне». Ні «як ти, не втомилася?» Лише докір. Наче вона не мати, а прислуга.
— Ага, заклопоталася… — хмикнула Оксана, скидаючи туфлі просто в коридорі. — А я з восьмої ранку на роботі! Звіти, наради, шеф — як звірюка. Приходжу — лише й мрію, щоб відпочити. А тут — купа сміття біля дверей! Чудово!
Вона пішла на кухню, навіть не глянувши на матір. Сумочку — шльоп на стілець, кришку від каструлі — дзинь.
— О, котлети. Ну, хоч щось.
«Хоч щось»… Ганна Петрівна стиснула рушник аж до білих кісточок. У горлі завмер ком.
Як же кортіло закричати! Розповісти, що її «нічогонероблення» почалося о шостій, коли плигала по морозу на ринок за свіжим м’ясом. Що потім прасувала Оксанині сорочки, бо «мам, у тебе краще, ніж у пральні». Що в черзі за платіжками годину стояла, бо в Оксани «немає часу на цю маячню».
Але мовчала. Бо Оксана не почула б. Вона ніколи не чула.
Згадалося, як минулого тижня дзвонила:
— Мам, пам’ятаєш мою білу сорочку? Попери, будь ласка, завтра на зустріч треба.
— Та ж вона з кольоровим… — почала була Ганна Петрівна.
— Ой, мам, дістань! Що тобі, важко? Ти ж удома!
І дістала. І випрала. Руками.
А історія з шторами? Оксана зайшла, носом повела:
— Щось тут пильно, мам. Дихати нічим.
І пішла, в телефон уткнувшись. А Ганна Петрівна наступного дня лізла по драбині, знімала важкі завіси. Прала, прасувала на вазі — щоб ні зморшки. Ввечері Оксана глянула на кухню:
— О, свіжіше. Молодець, мамо.
І все. «Молодець, мамо». Наче собачці: «Добре!»
Усю ніч Ганна Петрівна лежала, дивлячись у стелю. Не плакала. Сльози, здавалося, висохли.
А на світанку порожнеча в душі раптом перетворилася на рішення. Холодне. Чітке.
Досить.
Наступного ранку Оксана прокинулася не від запаху кави, а від �дкого диму. Пожежа?
Вона зірвалась
