— Мамо, ну що, винести сміття — це так складно? — кинула Марія Петрівна своїй доньці Олені, яка щойно зайшла з роботи. — Третій день пакет біля дверей стоїть. Ти ж цілий день вдома, нічого не робиш!
Ось так — з порога! Наталя Іванівна аж завмерла з ганчіркою в руках. Щойно витерла останню тарілку з сервізу, що дістався їй ще від бабусі. Просто так, для краси. Щоб у хаті було затишно.
Вона підняла очі на свою донечку. Олю, свою дорослу, тридцятирічну, розумну Олечку. У модній куртці, з дорогою сумочкою, втомлену після офісу. Обличчя гарне, але погляд завжди строгий — ніби щойно лимон з’їла.
А в Наталі Іванівни спина болить — сьогодні килими вибивала на балконі. Коліна ноють — вручну перепрала Олину шовкову блузку, боялася в машинці зіпсувати.
А пальці? Пальці досі пахнуть часником. Вона ж голубці робила — з м’ясом, Олині улюблені. Запах по всій хаті — такий затишний, рідний…
— Я… трохи заклопотана була, Олю, — тихо промовила Наталя Іванівна. І серце її опустилося десь у район ниючих колін.
Ні тобі «дякую, мамо, як смачно пахне». Ні «як ти, не втомилася?». Просто докір. Ніби вона не мати, а прислуга.
— Так, заклопотана… — хмикнула Оля, скидаючи туфлі прямо в коридорі. — А я з восьмої ранку на ногах! Наради, звіти, начальник — як вовк. Приходжу додому — мрію лише про одне: відпочити. А тут — гора сміття. Чудово!
Вона пройшла на кухню, навіть не глянувши на матір. Сумку — кинула на стілець, кришку від каструлі — з гуркотом.
— О, голубці. Ну, хоч щось.
«Хоч щось»… Наталя Іванівна так стиснула ганчірку, що аж пальці побіліли. У горлі став ком, неможливо ні вдихнути, ні видихнути.
Ох, як же хотілося закричати!
Розповісти, що її «нічогонероблення» почалося о шостій ранку, коли вона бігла на базар за свіжим м’ясом. Що потім прасувала Олині сорочки, бо «мам, у тебе краще виходить». Що в черзі за комуналкою простояла півдня, бо в Олі «нема часу на цю маячню».
Але вона мовчала. Бо навіщо? Оля ж не почує. Вона ніколи не чула.
Згадалося, як минулого тижня дзвонила з роботи:
— Мам, привіт! Моя біла блузка, пам’ятаєш? Я її в прання кинула. Попери, будь ласка, мені завтра дуже потрібна.
— Олю, та вона ж лежить із кольоровими речами… — почала було Наталя Іванівна.
— Ой, мам, ну дістань! Що тобі, складно? Ти ж вдома!
І вона дістала. І випрала. Вручну.
А історія з шторами? Оля зайшла, носом повела:
— Щось у нас задушно, мам.
І пішла в кімнату, в телефон уткнулася. А Наталя Іванівна наступного дня, стогнучи, знімала важкі портьєри, прала їх, а потім прасувала ще вологі — щоб ані зморшки.
Увечері Оля зайшла на кухню:
— О, свіжіше стало. Молодець, мамо.
І все. «Молодець, мамо». Ніби собачці: «Гарно!» — і та принесла тапочки.
Тієї ночі Наталя Іванівна лежала, дивлячись у стелю. Не плакала. Сльози, здається, вже висохли. Перетворилися на гірку сіль.
А на ранок у неї з’явилося рішення. Чітке, як зимове сонце. Досить.
Наступного ранку Оля прокинулася не від запаху кави, а від гіркого диму. Вона аж підскочила — серце в п’яти! У їхній хаті завжди пахло або маминими млинцями, або свіжою кавою. А зараз — ніби щось горить.
Вона бігом вискочила на кухню. Там… сидить її мама. У гарному халаті — тому самому, що «на випадок» берегла. З книжкою. Спокійна. А на плиті — два чорні тости, що димляться.
— Мамо? Що сталося?
Наталя Іванівна повільно підняла очі. Усміхнулася так, що Олі аж мороз по спині пробіг.
— Добрий ранок, донечко! Нічого не сталося. Я просто вирішила скористатися твоєю порадою. Трохи «нічого не робити».
Оля застигла.
— У сенсі? А… а сніданок?
— А сніданок, люба, тепер твоя турбота, — спокійно відповіла мама. — Як і вечеря. І прибирання. І прання. І, звісно ж, сміття.
— Я ж працюю! — майже скрикнула Оля. — У мене немає часу!
— Я теж усе життя працювала, Олечко. А потім — друга зміна вдома. Відтепер я на пенсії. І домашній теж.
Оля стояла посеред кухні, немов приголомшена. Вперше в житті вона побачила все по-справжньому.
Ось її вчорашня тарілка. Ось блузка з плямою. «Мам, застираєш?» — вже крутилося на язиці. Ось той самий пакет зі сміттям.
Вона відчинила холодильник. Порожньо. Ні супу. Ні нарізаної ковбаси.
І тоді її осяяло.
Її мама, яку вона вважала ледаркою, була серцем цього дому. Тією невидимою силою, що перетворювала квартиру на затишний рідний куток.
А тепер ця сила
