Що ми принесли з лісу

Коли часом міркую, все то лихо відбулось через необдуманий вибір. А може то давніше щось, з глибин, що досі ми не тямемо, але воно є… чекає свого часу. Не докоряю тобі не вірити – це наше. Рідне. І відтоді все змінилось безповоротно.
Зачарував нас відпочинок у Карпатах. Нарешті, відкинувши справи, найняли стару дерев’яну хату серед смерек, над глибоким, холодним озером. Мрія про тишу – лише для родини. Втеча від Києва, гамору, екранів.
Світлиця була гарною, хоч і зношеною. Дві кімнати, грубка й горищне приміщення, що скрипіло на вітрі. Удень ліс принаджував. Та вночі… тиша лягала інакша. Густа. Важка. Наче ховала щось. Наче дерева дихали. Наче видивлялись.
Першу ніч минало мирно. Дітвора нагулялась, дружина спекла вареники, ми випили домашнього вина біля грубки. Та вже другої ночі глянули дива.
Почалося з шурукання. Наче щось волочили сіньми халупки. Вийшов з ліхтарем – пусто. Та побачив: одне садове крісло було перевернуте.
— Вітер мабуть, — промурмотів сам до себе.
Тільки ж вітер слідів не лишає.
Побачив їх на ранок: дрібні ступні, немов дитина босоніж оббігала хату. Не наші. Мої сини тієї ночі й носа за поріг не висовували. Жодна скотина таких стопот не мала. Здавалися… людськими. Та деформованими. Мов пальці надто довгі.
Показав сліди дружині, Оксані. Вона мовчала.
— Може, сусіди є? — припустила вона, хоч знали — за сто верст ні душі.
Третя ніч була гірша. Опівніч, чуємо — важко впало щось на стріху. Вийшов з ліхтарем. Обійшов хату. Нічого. Та вертаючись, помітив: двері на горище були відчинені.
А я ж на защіпку зачиняв.
Піднявся поволі. Сходи скрипіли. Пусто… лиш запах. Дивний, мокрої землі й м’яса. Й почуття. Наче щось скеровувало: йди геть.
Того ранку наша молодша, Лада, прокинулась з плачем. Казала — «дивовижний лісовичок» дивився на неї у вікно. Не повірили… допоки не побачили відбитки.
На склі кімнатки залишились дрібні долоні, вологі. Вище, ніж її зріст. Занадто… довгі.
Відтоді дні ставали тяжчими. Сини були злучені, Оксана щоночі тремтіла від страхіть, а я все певніше відчував — за нами спостерігають. Не параноя. Переконання глибоке. Кожен раз у лісі помічав тіні між деревами. Не звір. Не людина. Тіні.
Хотіли тікати. Збирались. Та саме того дня москаль не завівся. Новий акумулятор був мертвий. Без звязку, без сусідів, без помочі.
Та ніч була найстрашнішою.
Щойно сонце сіло, повітря змінилось. Не страх. Наче повітря густе як борщ. Наче щось близько. Замкнулись у світлиці, діти між нами спали, ми ж точили одна одну, чекаючи.
І раптом: кроки на даху. Поволі. Важко. Потім стукіт у стіни. Раз. Два. Три.
А згодом… шкрябання нігтями по деревині сіней.
Визирнув у вікно. Присягаюсь: бачив постать. Низьку. Згорблену. Тіло в багнюці, очі блимали, а посмішка — неможлива. Дивився на мене. Нерухомо.
Закам’янів.
Раптом світло моргнуло. Погасло. Лишилася лиш грубка. Тоді почули: двері на горище відчиняються. Зсередини.
Завмерли. Я з ножем, Оксана тремтіла.
І почули: кроки зходять униз. Поволі.
Та нікого не було видно. Лише дихання чулось. Наче щось невидиме йшло крізь нас. Діти, уві сні, здрігнулися. Дружина ридала нишком.
Ніч здавалася вічністю.
На світанку все було тихо. Все на місці. Одна деталь: на кожному вікні зсередини залишився чіткий відбиток долоні.
Тієї днини ми вибралися. Микола з хутора приплив човном і допоміг дістатись села. Не говоримо про те ніколи. Навіть між собою.
Та відтоді усе інакше. Діти балакають уві сні з «лісовичком». Дружина прокидається з землею на ногах. Я чую нічні кроки в домі.
І найгірше…
Часом, коли дивлюся у вікно на подвір’я…
Бачу дрібні, босі сліди на покривій росою траві.
Не тямлю — чи нас то лихо доганяє, чи щось у нас саміх навіки змінилося.
Знаю лише: є речі, які ліпше не чіпати.
Та є місця, що не жадають гостей.